Огненний змій

А коли почув голосний погук з гладущика: «Лети, лети, лети!», не володіючи собою від люті, хапливо узяв із пуделочка масті й натер собі руки, ноги, обличчя, груди… І вмить якась незнана сила схопила його і витягла з комина. Отямився він під відкритим небом, на Лисій горі, за Києвом…

Що там угледів наш бравий козак, того, либонь, опріч нього ані одному православному не доводилось бачити. Та й не доведи боже! І страх, і сміх проймали його навзамін: таким жахливим, таким огидним було збіговисько на Лисій горі! На щастя, неподалік від Федора Блискавки височіла велетенська дровітня з осикового поліняччя. Він припав за нею і звідти визирав, наче миша.

На самій маківці гори була гладка місцина, чорна, як вугілля, і гола, мов лисина старого діда. Посеред майдану стояло риштовання зі сімома східцями, що покриті були чорним сукном. На риштованні сидів здоровенний ведмідь з двома мавпячими пащеками, цапиними рогами, зміїним хвостом, з настовбурченою щетиною по всьому тілу, з руками кістяка і котячими кігтями на пальцях. Довкіл нього кипів цілий відьомський базар, де було ще повно чаклунів, упирів, вовкулаків, полісунів, водяників, домовиків і різних інших чуд небачених і нечуваних. Там велетень жид сидів навпочіпки перед цимбалами завбільшки з байдак, що мали струни грубші за линву; жид молотив по них замашними граблями, трусив гострою борідкою, лупаючи очима й шкірячи пику й без того дуже бридку. Побіч ціла ватага чортенят, одне одного паскудніше й незграбніше, гупала в казани, тарабанила по діжках, лупила в залізні тарілки і галасувала на всі заставки. Тут валка старих, зморщених, як гриби, відьом водила журавля, пританцьовуючи, гоцкаючи сухими своїми ногами так, що дзвін од кісток розсипався довкруж, ще й приспівуючи таким голосом, що хоч вуха затуляй. Далі довготелесі полісуни гасали навприсядки з дрібнолюдками. В іншому місці беззубі, хирляві відьми верхи на мітлах, лопатах і коцюбах поважно і статечно, наче вельможні панни, танцювали польку з сивими, потворними чаклунами, декотрі з яких аж у дугу гнулися, а в одного ніс нависав до підборіддя, в іншого з рота стирчали вовчі ікла, у ще в іншого був такий поморщений лоб, як ото хвилі бува на Дніпрі у негоду. Молоді чарівниці з божевільним несамовитим сміхом і зойком, наче п’яні бабенції на весіллі, витанцьовували горлицю і метелицю з кучматими водяниками, що мали мармизи, вимащені на два пальці багном. Грайливі, жартівливі русалки бавилися в дудочку з упирями, на яких і поглянути було страшно. Крик, галас, тупіт, шамотіння, пронизливий скрип і посвисти пекельних сопілок і пищалок, співи й вереск чортенят і відьом — все це було розбуялим, диким, збісованим, а зі всім тим видно було, що ота страшна наволоч від душі веселиться.