Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Саїд у «Культурі та імперіалізмі» вивчає твори англійських і французьких письменників (яких аж ніяк не можна назвати шовіністами), що сформулювали імперське бачення в усій його вдаваній невинності. Джозеф Конрад пише з певним підтекстом: показуючи Африку та Азію «ззовні», йому вдавалося дистанціюватися від нав’язаної ієрархії імперського правління. Подібним чином Джейн Остін поверхово торкалася реальності заморських володінь, але була непощадною в моральній оцінці поведінки своїх героїв, які поверталися додому. Саїд справедливо визнає іронію та скептицизм Конрада щодо імперських завоювань Англії і «моральну дискримінацію» в творах Остін 42. Він твердить, що хоча Волтер Ліпман (Walter Lippmann) і Джордж Кеннан виховували глибоке почуття американської вищості, вони обоє зневажали примітивний шовінізм. Однак він показує також, що вони, озвучуючи призначення Америки, відображають готовність до накладення певних інтерпретацій на безвладні нації, що характеризує імперське мислення 43. Так само, попри всю свою роздвоєність, Конрад і Остін залишаються речниками імперії. Саїд пропонує радикальне перепрочитання цих (як і багатьох інших) авторів.

Крім дуже нечисленних винятків, російський імперський дискурс не створив настільки ж багатих відтінками і самокритичних текстів. Імперської самосвідомості Росії практично не торкнулося усвідомлення того, що succes (якщо не noblesse) oblige (успіх зобов’язує). Жодний з відомих російських письменників не сумнівався щодо необхідності чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством. У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях. Тема репарацій, якби її навіть наважився заторкнути якийсь російський інтелектуал, імовірно, поставила б під загрозу (щонайменше спершу) його життя. Думка про колоніальну залежність та її ціну для завойованих народів не стала складовою частиною російського національного дискурсу. Тоді як багато російських письменників досягли чудових успіхів у зображенні моральної дискримінації, вони писали лише зсередини свого імперського дому, подібно до британців, котрі затято боролися за справедливе витрачання вдома коштів, отриманих від праці рабів у колоніях. Російська література сповнена співчуттям до Акакіїв Акакієвичів або, вже недавнім часом, до Іванів Денисовичів та Андріїв Гуськових, але в ній немає жодних ознак усвідомлення того, що ці нещасні люди все-таки належали до привілейованої частини населення империи, подібно до того, як до привілейованої групи належав і містер Мікоубер 44. Достоєвський ніколи не вбачав іронії в тому, що він пише повісті про моральні дилеми, тоді як його читачі беруть участь у насильстві за кордоном. Навряд чи можна очікувати, що російський дискурс, у якому було повністю відсутнє усвідомлення колоніальних злочинів, виявиться прихильним до «Культури та імперіалізму» або ж без протесту погодиться на його дослідження і підходи.