Гра в королеву
- Автор: Пишнюк Тетяна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Джура
- ISBN: 978-966-185-078-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в королеву». Краткое содержание книги:
Що з того вийшло, дізнаємося на сторінках даної книги…
— Я його заробляла для подруги, — поглянула на Марусю.
— Дякую, сестро, — сказала навмисне серйозно Маруся. — Це перший мій букет, виборений у нелегкій боротьбі зі суперницею.
— Приходьте ще, — продовжувала всміхатися Лара.
— Погодьтеся, це було жорстоко… Хоча й неперевершено! — підсумувала Валя. — У тобі згинула велика актриса…
— Валюнчик, у мене таких виступів — по кілька на тиждень. Між адвокатом і актором невелика різниця: актор говорить словами, що написав сценарист, а я — власними словами. І має бути сказано так щиро, аби глядач у жодному разі не запідозрив, що його ошукують.
— Не знаю, як у суді, а тут ти зіграла щиро. Я сама повірила в те, що відбувалося, — сказала Маруся. — Це справді гідно зароблений трофей, — кивнула на букет. — Хоча й жорстоко. Щодо цього не можу не погодитися з Валею. Бідний Йорик…
— А хто з них Йорик? — уточнила Світлана.
— Думаю, Маша… — піднявши очі, Маруся враз застигла.
Жінкам знову не трудно було здогадатися, кого вона побачила. На верхній сходинці стояв Віктор. Спостерігав за ними й усміхався. Вони так захопилися обговоренням пригоди, що не помітили його несподіваної з’яви. Вистава не завершилася. Дія з букетом, виявилося, ще не була фіналом. Вистава-експромт тривала. Чоловік продовжував усміхатися. І Маруся не могла зрозуміти, якою була його усмішка — злою, саркастичною чи замилуваною.
— Це знову ви? — запитав, дивлячись згори.
— Мабуть… — намагалася жартувати розгублена Маруся.
— Чому так непевно? А як починалося!
— І як же?
— Я сказав би — нахабно… — відповів різкувато.
— Усе почалося… — намагалася виправдатися Маруся.
— Спочатку… — перебив чоловік. — То що там було наприпочатку?
— Подив, поштовх, спалах… Продовжувати? — сказала впевненіше.
— Як цікаво… І що ж спричинило такі емоції? — наполегливо допитувався Віктор.
— Ви не повірите, — отямившись, жінка артистично продовжила: — Я побачила силует чоловіка, який снився ночами. Спостерегла той погляд, котрий крізь роки дивився мені просто в душу і будив у ній неймовірний безум. Я не могла стерпіти, як на чужі плечі лягли руки, що торкалися мене в снах! Відчула, як невидимі нитки, ні, міцні мотузки зв’язують мене з тим чоловіком, і подумала: ось вона — моя доля! А коли зауважила, як ця доля щезає у вагоні, невидима сила кинула мене навздогін. Чи ж винна голубка, що голуба любить?.. — патетично запитала Маруся.
Усі напружено мовчали. Віктор також. Він не сподівався на такий монолог. Найневибагливіший глядач не повірив би цій інтонації самозваної актриси — було навмисне так фальшиво вимовлено. Але Віктора зупинила не інтонація слів, а зміст сказаного.
Зачепило не на жарт. Крізь нарочитість просочилося щось, чого він не міг розгадати. Ця жінка (він зрозумів із найпершої зустрічі) не просто з’явилась у його житті. З першого дотику поглядами він пізнав у ній когось. А кого — не міг збагнути. Згадував своїх знайомих із дитинства, з юності — а її обличчя було непізнаним. Навіть подумав, що, можливо, цей образ — із майбутнього. Щоправда, не знав, чи так буває. Намагався не думати про це. Але життя час від часу підкидає несподіванки. І за сьогоднішній вечір дві зустрічі у великому місті… Що це?
— Вікторе, — позаду озвалася Маша, відірвавши його від думки. — Я йду звідси. А ти?
— Я також. Іди… Я наздожену тебе… — швидко обернув її, аби вона не встигла впізнати Марусю.
Жінки зауважили його рух і посміхнулися. Маша, не озираючись, пішла до виходу. Віктор якусь мить постояв, дістав візитку, спустився до них ближче і подав Ларі.
— Дякую, пане, — не забарилася з відповіддю Лара. — Я неодмінно вас знайду… Ви вмієте вибирати квіти…
— Я просто вмію вибирати… — поглянув загадково на Марусю і, не озираючись, зник слідом за Машею.
3
Маруся на роботі дивилась у вікно на чорні мокрі дерева старого парку і думала про жінок. Мабуть, тому, що завтра жіноче свято. А, можливо, тому, що вона його не хоче. Власне, вона не проти вихідного. Можна чогось смачненького приготувати дітям, попрацювати над дисертацією і просто відпочити. Але оті надумані вітання з надуманим жіночим днем її просто дратують. Хоча розуміє цей сентимент старших людей, яким воно нагадує про їхню молодість, коли вони були сексуальніші, потрібніші. Це — їхнє світле вчора. І ці вітання їм дають змогу знову відчути себе такими. Багато жінок чекають цього свята, аби мати хоч якусь увагу від чоловіків, котрі цього дня не скупують на компліменти і усмішки, на букетики квітів і флакончики парфумів, щоправда, не завжди найкращих.