Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Я можу повернутися сюди з перекладачем і допитати вашу жінку…
— Я не дозволю турбувати Аннеке…
— І все-таки мені доведеться її потурбувати, як тільки я візьму дозвіл судді… Я от думаю, чи не простіше було б одвезти вас усіх трьох до Парижа?
— А що буде з баржею?.. Е, ні, отут я певен, що ніхто вам не дасть такого права…
— А чому ви не відповідаєте мені просто?
Йєф ван Хутте раптом нахилив голову і спідлоба зиркнув на комісара, неначе школяр, що збирається встругнути якусь капость.
— А тому, що це мої особисті справи…
Досі він мав рацію. У комісара не було жодних поважних підстав для такого допиту. Він просто покладався на свою інтуїцію, його вразила поведінка фламандця, коли він підіймався на баржу біля Жюз'є.
Йєфа ван Хутте було не впізнати. Він був явно стурбований появою комісара і не зміг цього приховати. Його реакція була гострою і безпосередньою: він тепер метушився, нервувався, кричав… Куди раптом подівся той спокійний, впевнений у собі, насмішкуватий хазяїн баржі, що лише вчора чекав на них у порту Селестен?
— Отже, ви хочете, щоб я забрав вас з собою?
— Для цього мусять бути підстави… Адже є закон!
— Підстава та, що ви відмовляєтесь відповідати на звичайнісінькі запитання…
Мотор знов стугонів на всю потужність, і знизу видно було довгі ноги Хуберта, що немов приріс до штурвала.
— Бо ви хочете мене заплутати…
— І не думаю. Просто я хочу встановити істину…
— Яку істину?
Він то наступав, то відступав, то здавався впевненим у своїх правах, то помітно тривожився.
— Коли ви купили цю баржу?
— Я її не купував.
— А втім, вона належить вам… — Так, мосю, вона належить мені і моїй жінці…
— Інакше кажучи, одружившись з нею, ви стали власником баржі… Раніше баржа належала їй?
— А що в цьому незвичайного? Адже ми одружилися цілком законно, в присутності бургомістра і попа…
— Отже, раніше «Чорного лебедя» водив її батько?
— Так, мосю… Раніше тут хазяйнував старий Віллемс.
— У нього було багато дітей?
— Нікого, крім Аннеке…
— А що сталося з його жінкою?
— Вона померла за рік до нашого шлюбу.
— Ви вже тоді працювали на баржі?
— Еге ж, мосю…
— І давно?
— Віллемс якраз найшов мене, коли померла його жінка… Це було в Оденарді…
— Раніше ви працювали на іншому судні?
— Так, мосю… На «Трьох братах»…
— А чому ви пішли звідти?
— То була стара баржа… Вона ніколи не ходила до Франції і перевозила тільки вугілля.
— Вам не подобалося перевозити вугілля?
— Так, це брудна робота.
— Отже, ви прийшли на цю баржу близько трьох років тому… Скільки років було тоді Аннеке?
Почувши своє ім'я, жінка з цікавістю зиркнула на комісара.
— Ну, вісімнадцять, а що?
— Її мати допіру померла?..
— Еге ж, мосю… В Оденарді, я вам уже сказав…
Він прислухався до шуму мотора, глянув у вікно і пішов щось сказати братові. Хуберт приглушив двигун: баржа підходила до залізничного моста.
Комісар терпляче розплутував клубок, намагаючись не порвати тонесеньку нитку.
— Отже, раніше вони справлялися самі, — сказав Мегре. — Та от померла мати, і їм стала потрібна допомога… Правильно?
— Правильно…
— Ви мали стежити за двигуном?
— Не тільки це… На судні доводиться робити все…
— І ви одразу закохалися в Аннеке?
— А це, мосю, вже наша особиста справа, чи як?.. Це стосується лише її і мене…
— Коли ви одружилися?
— За місяць буде два роки…
— Тобто після смерті Віллемса? Це його портрет на стіні?
— Його…
— Коли він помер?
— За півтора місяця до нашого весілля.
І знову Мегре відчув, що він надто поволі посувається вперед. Та нічого не залишалося, як, набравшись терпіння, поступово зменшувати круг, щоб не сполохнути фламандця.
— Оголошення про заручини було надруковано вже після смерті Віллемса?
— Не знаю, як у вас, але у нас в Бельгії оголошення про заручини друкуються лише за три тижні до шлюбу…
— Звичайно, про шлюб ви домовилися раніше?..
— Певна річ, інакше б ми не побралися.
— Ви можете поставити це саме запитання вашій дружині?
— Чому я маю ставити їй такі запитання?
— Що ж, в такому разі мені доведеться запросити перекладача…
— Ну й…
Він явно хотів сказати: «Ну й запрошуйте!»
Це поставило б комісара в досить скрутне становище. Адже він був у чужому департаменті і взагалі не мав права чинити подібний допит.
На щастя, ван Хутте передумав і звернувся по-фламандськи до своєї жінки. Та зашарілася, здивовано глянула на нього, потім на комісара і щось промовила, легенько усміхаючись.