чи як єгиптяни по завершенні учти показували присутнім велику подобу смерті, причому той, хто її заносив, волав: «Пий і веселись, бо як умреш, будеш отаким», так і я привчився мати смерть не лише в уяві, а й на устах. І ні про що я так охоче не розпитую, як про скін людей, про те, «що вони при цьому говорили, які були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з історії мене дуже цікавлять місця, де мовиться, власне, про такі речі. Це видно з багатьох наведених мною прикладів та з того особливого замилування, яке я маю до цієї теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збірку з описом розмаїтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.
Дикеарх[55] зложив книгу з подібним титулом, але з іншою і не такою корисною метою.
Мені скажуть, що дійсність куди страшніша, ніж ми її собі уявляємо, і що нема на цьому полі таких, бодай і найдосконаліших, вправ, щоб не підвели в останню хвилину. Хай собі кажуть, розважати про смерть усе-таки річ корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка — дійти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба більше, сама природа поспішає нам на поміч і додає відваги. Якщо смерть нагла і ґвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаємо; якщо ж вона інакша, то, як я бачу по собі, занепадаючи на здоров'ї, я починаю цілком природно байдужіти до життя.
Я вважаю, що змиритися зі смертю здоровому куди важче, ніж тоді, як лежиш у гарячці. Тим паче, що недужий я не так міцно чіпляюся за життєві втіхи, втрачаючи змогу їх заживати; я дивлюся на смерть не такими зляканими очима. Звідси — надія, що чим більше я віддалятимусь від життя і наближатимусь до смерті, тим легше мені буде освоїтися з такою підміною. Мавши не одну нагоду визнати слушність Цезаревих слів, що здалеку речі часто видаються нам більшими, ніж ізблизька, я також помітив, що при здоров'ї бувши, я боявся недуг куди панічніше, ніж тоді, як почав на них кволитися: енергійність, життєві радощі та сили малюють мені тамтой стан як щось таке невідповідне сьогоднішньому, яким я тішуся, що в уяві я вдвічі оті нездужання прибільшую, і вони здаються мені куди лютішими, ніж виявляться насправді, коли на мене спаде їхній тягар. Маю надію, що так само справи стоятимуть у мене й зі смертю.
Погляньмо-но лишень, як у тому перетворенні й природному занепаді, якого ми зазнаємо, природа заслоняє нам видовисько наших поразок і втрат. Що-бо зостається старцеві з бадьорої молодості і минулого життя?
вернуться
55
Дикеарх — цей філософ заперечував, що людина має душу.
