Зобразіть мені рай
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-178-0, 978-966-465-230-5
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Зобразіть мені рай». Краткое содержание книги:
Якщо Ви готові до цього, тоді Вам варто прочитати книгу Володимира Арєнєва. Хтозна, — можливо, саме ця книга стане для Вас тією точкою відліку, після якої починається неймовірне?..
Бджілько хотів заперечити, що «світло» і «вогонь» — різні речі, але передумав. Зараз це було несуттєво.
— Прометея встановили у 30-их роках, — провадив далі унган, — і вже тоді статуя мала недобру славу. А з часом її почали використовувати для різних маніпуляцій із силою. Те, що ви описали, переконує мене: валізка опинилась там не випадково. І якщо пастку розставлено саме на вас… Краще не повертайтесь до Прометея, взагалі ніколи не ходіть у Центр. Ви сильна людина і зможете досягти свого іншим шляхом, не таким небезпечним.
Євген Федотович, однак, до порад унгана не прислухався і вже наступного дня прийшов до Рокфеллер-Центру. Бджілько як слід розкуштував смак самостійних рішень і ризикованих вчинків — і цей смак йому сподобався! Крім того, Євген Федотович виріс у СРСР, у магію і чортівню вірив слабо, і навіть випадок із валізкою не змінив його поглядів на це питання. Так, щось таке він тоді відчув. Так, відчуття були не з приємних. Так, не виключено, що із тією валізкою не все просто. Але повірити в якогось могутнього чаклуна, який навмисне готує настільки вишукану пастку на нього, Бджілька Є. Ф.?.. — даруйте! Разом із Оккамом і Голмсом Євген Федотович віддавав перевагу найбільш очевидним висновкам, без залучення інопланетян, тамплієрів та вудуїстів.
Утім, заради справедливості слід визнати: особливою логікою умовиводи Бджілька не відрізнялися. Він повірив не в усі висновки унгана, а лише в ті, які давали йому надію. Невідомий чаклун-самоук (думав Євген Федотович) вирішив, що набрався бруду і захотів очиститися таким от небанальним жертвоприношенням: «подарувати» комусь валізку з грошима. І якщо валізку ніхто не взяв (а в цьому Бджілько був упевнений на всі сто відсотків!), чаклун знову і знову робитиме спроби і «закидатиме принаду». Головне — не проґавити момент. Не бовваніти весь час перед очима в чаклуна, щоб не сполохати, щоби поставив валізку. Ну, а вже потім…
Євген Федотович втратив спокій та сон. Він перебував у Рокфеллер-Центрі безвідлучно: неуважно крокував Катакомбами, вештався по магазинчиках, годинами сидів у кав'ярнях, що виходили вікнами на ковзанку і статую Прометея, нарешті, кілька разів на добу, коли тінь від руки «світлоносця» падала на доріжку в тому самому місці, проходив там, пильно дивлячись собі під ноги.
Валізка не з'являлася.
Бджілька уже знали в обличчя декотрі офіціантки і продавці — привітно кивали чи обслуговували як постійного клієнта, зі знижками. Він бентежився, оскільки насамперед прагнув непомітності, але, певно, щось таке сталося з ним за кілька місяців життя в USA — колишня, дошкульна якість тепер щезла.
Ще три тижні, день у день, Бджілько залишався завсідником Рокфеллер-Центра. А потім несподівано зібрав речі, купив квиток на літак і гайнув з Америки. Назавжди.
Ніхто з його тамтешніх знайомих не знав, що сталося. Тут, у Києві, Євген Федотович влаштувався на роботу і жив, наскільки я розумію, життям такого собі сучасного Корейки, оскільки далеко не всі гроші встиг прогуляти в процесі «підкорення» чужорідного материка. Бджілько змінився: перестав бути похмурим відлюдьком, навіть одружився з симпатичною вдівонькою. Історію цю він довго тримати в собі не зміг і зрештою поділився нею з одним нашим спільним знайомим, ну а той — зі мною. — Сусід Віталія замовк, пригадуючи щось. — Еге ж, історія вийшла повчальна, що й казати. Знаєте, чому Бджілько перестав ходити до Рокфеллер-Центру?
Віталій похитав головою.
— То слухайте. Того останнього разу Євген Федотович дочекався, поки тінь від руки Прометея впаде на доріжку, і пішов перевірити, чи не з'явилася валізка. На успіх він уже не розраховував, а діяв більше, як то кажуть, задля годиться. І коли до заповітного місця залишалося два-три кроки, Бджількові раптом примарилося, що так, валізка знову стоїть там — та сама, вугільно-чорна, із двома блискучими замками! Потім він розповідав нашому із ним спільному знайомому: «Першої миті я остовпів, очманів від того, що побачив. Я вже не вірив… а тут — от вона, стоїть собі спокійнесенько. Я зробив до неї крок… і зрозумів: не візьму. Не насмілюся. Бо щойно торкнуся до неї, тут таки, на місці, накладу в штани від страху. Це був такий нутряний жах, який відчуваєш в дитинстві, залізши у підвал покинутого будинку і раптом почувши із темряви тихий сміх. Так-так, мені здалося тієї миті, що я чую, як валізка беззвучно сміється з мене, — і я збагнув: ніколи! Ні за які медяники!!! А потім несподівано просто на те місце, де стояла валізка, хтось ступив ногою, мара розвіялася, і виявилося, що ніякої валізки нема, це лише гра тіней, не більше. Але відтоді я не ходив до Прометея, а незабаром узагалі повернувся сюди».