Дівчина мого сина
- Автор: Френсіс Мішель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3363-8
- Переводчик: Ганнa Литвиненко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Дівчина мого сина». Краткое содержание книги:
— О, мамо… Окрім вихідних, та й то не всіх, я вже не живу вдома п’ять років.
Так було не тому, що Даніель вів бурхливе життя: він просто насолоджувався усамітненням, як і будь-який інший 23-річний чоловік, і не хотів провести наступні два роки в будинку свого дитинства незалежно від того, був у підвалі басейн чи ні.
— Добре, добре. Отже, ти шукав житло. Увечері?
Він усміхнувся.
— Це була лише зустріч з агентом.
І відразу ж усе стало зрозуміло.
— Дівчина?
— Вона дуже уважна. Точно знає, що мені подобається.
— Дівчина!
— Ти говориш так, наче я ніколи раніше не ходив на побачення.
— Але ця особлива, — рішуче сказала вона.
— Звідки ти знаєш?
— Ну, ти ж із нею провів останні два вечори, чи не так?
— Так…
— А ви тільки щойно познайомилися! Годі тобі, розказуй. Як її звати?
Його веселив її натиск.
— Черрі.
— Ягода! Сезонна, відбірна.
— Що?
— Екзотична?
— У неї темне волосся… — Він підняв долоню, затряс головою. — Не можу повірити, що говорю це.
Лаура стиснула його руку.
— Ні, не зупиняйся, прошу. Я хочу почути про неї все. Звідки вона?
— Тутінг.
— Вона й справді екзотична! Вибач! Це жарт. Тепер я буду серйозною, — Лаура з розкаянням поцілувала його руку. — Скільки їй років?
— Двадцять чотири.
— І вона агент із нерухомості?
— Так. Ну, наразі проходить стажування. Нещодавно почала.
— І вона працює тут, у Кенсінгтоні?
— Вона хотіла продавати чудові й милі будинки. — Він всівся на кухонний стіл. — І вивчала цю місцевість, бажаючи сюди переїхати. Перед тим, як влаштуватися на роботу, Черрі ходила дивитися двадцять сім квартир з іншими агентствами. Як з’ясувалося, вона може говорити про нерухомість та можливих клієнтів з апломбом. — Він засміявся. — Саме це я й називаю сміливістю. А потім… написала досить-таки зухвалий життєпис. Чи щонайменше прикрасила його. Зробила із себе «правильну дівчинку».
Лаура всміхнулася, однак чомусь така поведінка Черрі її трохи насторожила. Хоча це смішно: вона не була її працедавцем і їй до того немає ніякого діла. Вона поплескала Даніеля по коліну тильним боком долоні.
— Ходімо, я думала, ти витягнеш мене на прогулянку.
Він зіскочив додолу й виставив зігнутий лікоть.
— З радістю. — Він хотів пригостити свою маму, піклуватися про неї, до того ж знав, що Лаура, хоч і трохи сором’язливо, любила хизуватися своїм сином, і йому хотілося бути саме таким, як вона про нього розповідала. Вони б посиділи в барі, і Лаура насолоджувалася б взаємним гарним настроєм, і він знав, що йому це також давало б утіху. Він завжди знаходив час, щоб вони могли побути вдвох, особливо відтоді, як зрозумів, що в стосунках між його батьками не було особливої теплоти. Це не було схоже навіть на дружбу; обов’язки батька як партнера у великій бухгалтерській фірмі займали весь його час, тому він мало бував удома, а Даніель хотів хоч трохи зарадити тій самотності, яку — він знав — відчувала його мама. Вони так давно не спілкувалися, і це підсилювало відчуття провини й колючого дискомфорту від іще однієї таємниці. Даніель поки не сказав їй, що сьогодні вони проведуть разом менше часу. Увечері він знову мав зустрітися з Черрі.
2
Можливо, саме через те, що в дитинстві він мав усе найкраще, Даніель ніколи нічого не жадав, у всякому разі того, що можна було б купити за гроші. Йому оплатили бездоганну освіту, однак він і від природи був розумним — вдале поєднання, завдяки якому він любив навчання, а навчання любило його. Даніель продемонстрував виняткові здібності до науки, від яких його батьки та вчителі були в захваті, особливо після того, як його запросили до Кембриджу вивчати медицину. Окрім того, що Даніель здобував університетську освіту, він із користю проводив і канікули: вчився кататися на лижах і пірнати, пізнавав світ. Його батьки тішилися тим, з яким інтересом та охотою Даніель усім цим займався, однак попри те, що він мав усе, чого може хотіти хлопець, якимось чином йому вдалося залишитися незіпсованим. З непідробною цікавістю хлопець відвідав Велику китайську стіну й був вдячний за комфортний переліт додому першим класом, але, прибувши до Хітроу, замість подзвонити водієві свого батька, щоб той його забрав, Даніель скочив у вагон метро. Його невибагливість стосувалася й одягу: він звикав до речей, і навіть якщо вони вже давно відслужили своє, не розлучався з ними. Приїхавши одного разу з університету, він витягнув із кошика, куди місіс Мур скидала непотріб, пару штанів. Даніель сховав їх, зношені до дірок, у бічну кишеню своєї сумки. Ті штани були його улюбленими, і він нізащо не хотів їх викидати.