Дев’яноста хвиля міграції
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дев’яноста хвиля міграції». Краткое содержание книги:
«Дев’яноста хвиля міграції» — повість майже автобіографічна. Адже Руслан Горовий на початку дев’яностих кинув навчання та подався у мандри Європою. «Я близько п’яти років прожив у Європі, від чого було дуже багато вражень. Дуже шкода, що я загубив свій нотатник із записами того періоду життя, але дещо мені вдалось відновити — говорить автор. — Тому це не мемуари, бо щось я взяв з чужих слів, щось трапилось з моїми друзями, проте все тут описане переживалося реальними людьми».
— Я подумаю, — Леся повернулася й рушила до парадного, давши знати, що аудієнцію закінчено.
Коли в людини є гроші, вона не обтяжує себе думками про дійсність. Усе вирішується наче саме собою. До мого дня народження, а отже весняного призову, залишалося трохи більше півроку. За цей час я мав зробити щось таке, щоб я контролював дійсність, а не вона мене.
— Кому міняти рублі, купони, долари, марки? Вам рублі не треба? — бігав я тамбурами «імпортних» потягів, що прямували через місто до Москви.
Будапешт, Прага, Берлін — усі ці слова звабливо красувалися на пасажирських вагонах і затьмарювали собою все. З кожним вдалим обміном валюти в тамбурі або купе я наближався до своєї мрії. Ще зовсім трохи, шановні іноземці, і ви допоможете мені вирватися з пазурів війська! Я буду гуляти вулицями ваших міст і стану недосяжним для «махіни», що має назву «українська армія».
— Скільки вам? П’ятдесят доларів? Давайте я вам краще сто поміняю. В Москві буде курс гірший, от згадаєте мої слова. Пані, а вам не треба рублів?
Леся таки вивела мене на маму. Марія Степанівна покликала мене до себе, і я відверто розповів, що й до чого. Вона слухала уважно, не перебиваючи, а потім ошпарила:
— Паспорт можна зробити лише після того, як тобі виповниться вісімнадцять. Зрозуміло?
— Так…
— Тобі 18 виповнюється у березні, а призов у квітні. Слідкуєш за моїми словами?
— Звісно.
— А паспорт я зможу зробити лише через шість тижнів після подачі документів. Я ж не сама його виписую, а в Суми документи відправляю! До того ж з нового року мені від тебе буде необхідна довідка з військкомату, що ти непридатний до служби. Або військовий квиток. От і вся пісня!
Я ледь не втратив свідомість…
Вдома під матрацом у мене лежала величезна за моїми підрахунками сума — двісті доларів. Щоб заробити їх, мені довелося брати певну суму під проценти у вокзальних валютчиків, бігати потягами і щоразу відшкодовувати за право цим займатись та погашати кредит. Врешті я зібрав таким чином стартовий капітал, залишалося лише вирішити питання з паспортом…
Та з відповіддю паспортистки мій корабель надій знову налетів на жорстоку реальність.
— Маріє Степанівно, що ж мені робити? Я не знаю, до кого звертатися. Допоможіть!
Наступна фраза мене просто шокувала:
— Принеси мені своє свідоцтво про народження і паспорт. Негайно. А в понеділок прийдеш офіційно в міліцію і напишеш заяву, що тебе побили якісь невідомі й забрали гроші, а разом із ними й документи. Зрозумів?
— А навіщо?
— Ти хочеш за кордон чи ні? — гримнула Марія Степанівна.
— Хочу!
— Тоді роби, як я сказала, а про цю розмову мовчи, як миша. І ще. Через місяць готуй триста доларів. Це не для мене, просто дешевше не буде. Потім розкажу, що будеш робити далі. І слухайся мене без жодних заперечень, а то замість Берліна, потрапиш за ґрати. Все. Амінь! Іди, дисидент неповнолітній…
Причину, з якої Марія Степанівна порушила закон і допомогла мені, я зрозумів набагато пізніше, наприкінці дев’яностих. Ми сиділи в неї вдома, пили чай з цукерками і розмовляли.
— Бачиш, як усе змінилося? — казала вона, розгортаючи чергову цукерку. — Тепер їдь, куди хочеш. А вже й не хочеться… Я в юності балетом займалася. Тендітна була, струнка, як берізка. Ми з трупою мали їхати до Варшави, а мене не випустили — батько попав під слідство за розкрадання. А він, між іншим, і мідяка за життя не вкрав! Його таки виправдали, а я образилася й кинула балет. Пішла в міліцію. Гадала, стоятиму на сторожі закону і чесних людей. І що?! Життя тю-тю! Тоді нас гнобила система, а зараз її відсутність. Пенсії аж 100 гривень маю! А ти кажеш…
— Та я мовчу.
— От і мовчи. І нікому не кажи про те, як уперше виїхав за кордон.
Як бачите, я слова свого не дотримав. Однак Марії Степанівні моя розповідь уже нічим не зашкодить. Вона залишилася лише на фотокартках та у спогадах рідних. А тепер і в цих рядках. Я ніколи не був на її могилі, однак знаю напевно, що без неї моє життя склалося б інакше. Не обов’язково погано, але інакше…
Паспорт я отримав на початку грудня. І ще документи, за якими я значився на рік старший, ніж насправді. По-перше, у мене на руках було інше свідоцтво про народження. По-друге, внутрішній паспорт СРСР, де красувався штамп «Україна». А головне, хоча й серпасто-молоткастий (бо інших ще не було), проте цілком дійсний закордонний, з яким я міг у будь-який час виїхати за межі країни.
— Мамо, — я стояв на кухні, а вона варила, щось помішуючи на плиті. — Я повинен їхати.
— Куди це? — не повертаючи голови, спитала вона.