Дев’яноста хвиля міграції

Дев’яноста хвиля міграції

Повість

— Прізвище? Ім’я та по батькові? Відкрийте рота! Візьміть папери, на турнік, потім до стоматолога і далі по коридору до інших лікарів. Нікого не минати. Картки перевірятимемо. Наступний!

— Прізвище? Ім’я…

Приписна комісія, мабуть, найкраща модель хаосу у світі. Незважаючи на чіткі матюки військових та репетування лікарів, рух допризовників коридорами будівлі, де засідає комісія, ніяк не вкладається хоч якусь схему.

Впавши з турніка під час другого підтягування й викликавши загальний регіт інших хлопців, я відмітив свій «результат» у дебелого лейтенанта й вислизнув на вулицю перекурити (стоматолог небагато втратить, якщо загляне мені в зуби пізніше).

Споруда, де ми проходимо комісію, одноповерхова і дерев’яна. Вік її сягає у глибоку давнину. Здається, тут жила колись вельми пристойна родина, коридорами гуляли молоді панночки, а господар, мабуть, дрімав на ґанку в кріслі, кидаючи погляд на луг. Тепер замість лугу навколо розкинувся смітник, а будинок, заквацьований кількома шарами фарби різного кольору, окупували вояки й лікарі, котрі мали в недалекому майбутньому загнати нас у військо.

Я зайшов за ріг споруди. Там уже курили кілька хлопців, зокрема з моєї школи.

— Я в танкісти піду, — казав один, не випускаючи цигарку з рота й одночасно справляючи нужду на стіну будинку. — У мене й батько у танкових військах служив… начальником клубу.

— А я хочу в прикордонники, — інший хлопець час від часу виглядав за ріг, щоб не надійшли військові. — У мене брат на румунському кордоні. Він каже, що прикордонники — то щит батьківщини, а всі інші — лише шурупи в тому щиті.

Від усього почутого чомусь стало сумно. Надворі 1993-й рік. Мені 17 років, ще трохи — і я розчинюся в тому, що зветься армія. Усе моє нутро протестувало проти такого розвитку подій:

— А я не піду в армію! Нехай танк там служить, він залізний, йому байдуже.

Хлопці замовкли й подивилися на мене. Першим порушив тишу Сашко, мій однокласник:

— Ти що, дурний?! В інститут тебе не візьмуть — факт. І що далі? А так хоч щось інше, окрім нашого Задрипанська, побачиш!

— І так побачу, без кирзачів, — я викинув недопалок, покрутив у руках картку для відміток, — я своє «відслужив» уже. І так через батька виріс на тумбочці днювального в стройбаті. А ви, пацани, — уперед, за орденами!

— Та пішов ти!