Пульт Ґвенді

Ґвенді вже й забула, що боялася цього чоловіка. Вона зачарована пультом, і коли незнайомець простягає його, дівчинка бере. Вона очікувала, що він буде важким, бо ж червоне дерево — важкий матеріал, до того ж хто знає, що там усередині — але це не так. Вона може побалансувати ним на рівних пальцях. Ґвенді пробігає пальцем по дзеркальній, дещо опуклій поверхні кнопок, здається, майже відчуваючи, як кольори осяюють її шкіру.

— Чому? Що вони роблять?

— Обговоримо їх пізніше. А зараз зверни увагу на маленькі важелі. Тягнути їх набагато легше, ніж натискати на кнопки, достатньо й мізинчика. Якщо потягнути той, що ліворуч — біля червоної кнопки, — він видасть шоколадну цукерку у вигляді тварини.

— Я не… — починає Ґвенді.

— Ти не береш цукерки від незнайомців, я знаю, — каже Ферріс і підкочує очі так, що вона аж пирхає. — Хіба ми не пройшли це, Ґвенді?

— Я не це хотіла сказати. Я не їм шоколад — ось що я хотіла сказати. Тільки не цього літа. Як я схудну, якщо їстиму солодощі? Повірте, як почну, то вже не зможу спинитись. А шоколад — це найгірше. Я ніби той шокоголік.

— А, але ж у тому й уся чарівність шоколадок, які видає пульт, — каже Річард Ферріс. — Вони маленькі, не більші за желейки, і дуже солодкі… але, з’ївши одну, іншої вже не схочеш. Захочеш пообідати, але без добавки. І солодощів також більше не захочеш. Особливо тих нічних убивць талії.

Ґвенді, котра ще до цього літа завжди полюбляла зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і маршмелоу десь так за годинку до сну, знає, про що говорить чоловік. До того ж вона завжди просто вмирає з голоду після ранкових пробіжок.

— Схоже на якийсь чудернацький дієтичний продукт, — каже вона. — Такі штуки, які насичують тебе і від яких пісяєш, як скажений. Моя бабуся якось пробувала таке, і вже за тиждень її вернуло від них.

— Ні. Це просто шоколад. Але чистий. Не як ті батончики з магазину. Ось, спробуй.

Вона обмірковує цю думку, але недовго. Огортає мізинець навколо важеля — він надто маленький, щоб з легкістю вправлятися з ним іншими пальцями, — і тягне. Слот відкривається. Виїжджає вузька дерев’яна підставочка. На ній — шоколадний кролик, не більший за желейку, точно як і казав містер Ферріс.

Вона підіймає його і розглядає вражено й зачудовано.

— Ого. Тільки гляньте на пушок. А вушка! І маленькі, милі оченята.

— Так, — погоджується чоловік. — Прекрасна річ, еге ж? А зараз закидай до рота! Хутко!

Ґвенді так і робить, навіть не задумуючись, і її рот сповнює солодкість. Він має рацію: дів­чинка ще ніколи не куштувала шоколадки «Герші», такої ж смачної. Вона навіть не пригадує, щоб колись куштувала будь-що настільки ж смачне. Цей чудовий смак не лише в її роті — він заповнив усю голову. Поки цукерка тане на язиці, маленька підставка заїжджає назад, і слот закривається.