Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Але я чомусь ніколи й ніде не залишався, скільки б несподіваних місць мені не відкривалося у вечірніх сутінках чи ранковому тумані, скільки б не з’являлося мені розвалених фабрик і затоплених містечок, макових плантацій і оборонних укріплень, портових кранів і вересневих гірських хребтів, – я ніколи не залишався на жодному хребті, біля жодної плантації, хоча, можливо, саме там – біля цієї плантації – мені саме й місце, можливо, я просто мусив би заповнити якусь просторову прогалину, яка за моєї відсутності втягує в себе чимраз більше чужого кисню, чужого світла, створюючи протяг у цупкому шитві світопорядку, але ні, я так і не зупинився, у цьому і є головна помилка – намагатися чимдалі заглибитись у простір, якомога більше намотати його на плівки пам’яті, змішати його з власним досвідом, не зупиняючись, ніколи не зупиняючись, оскільки будь-яка зупинка ховає в собі пастку, і вона відкривається піді мною, мов таємний люк, про існування якого я знав увесь час, але весь час боявся в нього зазирнути. Натомість, зупинившись, я міг би помітити, що обживання простору, обживання пам’яті, із цим простором пов’язаної, є заняттям набагато цікавішим і захопливим, ніж механічне нарощування цього самого простору, безкінечне розмотування цієї пам’яті. Що частіше зупиняєшся в дорозі, що довшими робиш свої зупинки, то більше шансів помітити врешті всі деталі, які не можна було помітити, не зупинившись, тут річ навіть не в куті зору, а у швидкості твого руху. Якби я зупинився, я б міг помітити, що це не просто зміна мого уявлення про ландшафт, це зміна самого ландшафту, а відповідно – це зміна мене самого.