На скрижалях історії

VI

Хутір Зіньківка, де живе дід Андрій, далеко від центру села, а внуки живуть на другім його кінці. До нього йти їм, малим, далеченько, верст чотири, тож самих їх не відпускають. Ходить малий Іван туди з мамою в свята.

Дідовий город круто спускається до панського ставу. Над ним уранці стелиться туман, розтікається сивими пасмами по зелених левадах, що лисніють нанизу, остуджуючи розпарене за день повітря. На березі розлогі плакучі верби нахиляються над водою. По той бік ставу густі лози стеляться дрібнолистим гіллям на вітер і опускають його вниз, до ставка. Берег із дідової садиби, заріс очеретами, татарським зіллям і осокою.

Іван із дідом сідають на густий підотавок під кущем калини, у холодочку. Старий дістає з-за халяви сопілку, яка завжди при ньому, побувала з ним і в Криму, і на Дону. Співає сопілка про чумацькі довгі шляхи, неозорі українські степи, різні пригоди в дорозі. Дід має близькі стосунки з природою, усі явища тлумачить по-своєму. Боготворить сонце, приказує:

— Воно зігріває мою земельку, яку я власноруч засіваю зерном. До сонця тягнуться зелені паростки на моїй ниві, під ним вони перетворяться на хлібні колоски.

Звертається до сонця зі святими словами, коли збирається помолитися, не маючи при цьому ікони чи хреста. Півня вважає символом сонця й охоронцем житла від нечистої сили, говорить, як у рот кладе:

— Своєю ранковою піснею півень сповіщає про перемогу світла над силами зла, представників нечисті пізнає запросто: якщо чомусь заспіває до півночі, значить узрів чорта й хоче його прогнати. Перше «ку-ку-ріку» лунає о першій годині ночі, наступне — о другій, а втретє півень кричить о четвертій ранку. У селі пекти хліб і доїти корів зазвичай починають після других півнів, а разом із третіми — уся Вербівка вже на ногах і приступає до порання.

Від спілкування з природою дід отримує велику насолоду, а вона йому за те віддячує. Він уміє бачити вухом, слухати — оком. Із величезного свого життєвого досвіду дід багато чого знає й приповідає:

— У рослин ритм цвітіння, а у птахів спів збігаються з певним часом доби. О другій годині ночі лунає чарівна пісня солов'я, о третій дивно співає жайворонок, можна почути кування зозулі, прокидаються перепели, о четвертій звучить спів зяблика, пробуджуються квіти лучного козельця, о п'ятій свої квіти розкривають мак і осот городній і, нарешті, о шостій годині починають цвірінькати горобці. Щоб віддати пилок і нектар, квіти розкриваються саме тоді, коли до них прилітають бджоли, джмелі, оси, мухи й метелики. З настанням темряви починається нічне життя метеликів-опилювачів.

На ставу в очеретах птаство співає свої пісні, очеретянка хвалиться діду про те, що в річці є раки, карасі, линки, плітка.

У комишах бухкає низьким басом водяний бугай. Іванові він здається велетенським пузирем із довгим носом і з величезними червоними очима. Він таки побоюється його й питає діда:

— А той бугай не вилізе до нас на берег?

Дід сміючись відповідає:

— Його нема чого боятися, бо то є невеличка сіра чапля, яка сидить на очереті, засовує ніс у воду — і гуде. Кожна велика й мала пташка, має свою мову й коли щебече або співає, то вона розмовляє. — І вповідує далі:

— От, наприклад, жайворонок. Він над усе полюбляє степ і небо над ним, крильцями злітає в небесну вись і звідти хвалиться: «Піду, піду, піду до бога битися. Піду, піду, до бога битися!». А здійнявшись у височінь, що його з землі стає зовсім не помітно, пускає соломинку й тоді всім повідомляє: «Пустив кия, пустив кия!» І стрімголов кидається вниз за іншою.

Таке ж, або щось подібне, дід ясує й про інших птахів. Дуже жаль Іванові зозулі, що вона, як розповідав дід, розгубила всіх своїх діток по лісах та лугах і не може їх знайти.

Хлопчик на мить уявив собі, як би тужила його мама, коли б він заблукав десь у лісі, а вона не могла б його відшукати.

Усе, що дід розповідає онукові, той дуже близько сприймає до серця. Щиро полюбив пісні, птахів, степ неокраїй із чумацькими шляхами, з високими козацькими могилами, і не так уже побоюється водяного бугая.