На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
Трохи далі в степ від корчми озерце кругле, як миска з водою, з півдня заросле очеретом і татарським зіллям. Ближче до корчми положисто, чисто. Чумаки називали це місце — Тягни-мішок. Чудна назва, зате влучна. Відкіль би не їхали вони, а тут зупинялися зварити куляшу чи то галушок, випасти й напоїти волів у степу. От тоді й тягни мішок із воза з пшоном чи з борошном для галушок. Коли нічого немає, тоді дає чумак те, що везе.
У Лейби в корчмі в будь-який час дня й ночі дістанеш оковитої, меду або пива кухоль. А він бере все за горілку, звичайно, за півціни: сіль, рибу, тканини, мед, віск та інше.
Отамани чумацьких валок досконало знають усі такі місця на шляхах чумацьких. І сюди, і поза річкою Сирий Ташлик у сусідньому Телепиному, яку оминає Чумацький шлях, виходять селяни й розпитують у чумаків:
— Що там робиться в світі широкому?
Стане подувати вітерець тепленький після Стрітення, вибравшись угору, уже геть починає припікати сонечко. За Вербівкою, як море, синіє степ, через тиждень не пізнаєш його — зазеленіє як рута. Ось саме напровесні й розпочинається турбанина чумацька. Їх немовби підштовхують вербові котики й скресання вод.
Перш за все перевіряється чумацький віз. Уся надія чумака на вірних круторогих волів, відбирають їх особливо ретельно. Цінується не швидкість, а саме потужність і надійність.
Попелястої масті вола називають мазій, як і підмазувача воза. Мазати воза тяжка праця: треба підняти його, стягнути колесо на край вісі, змастити її, надіти колесо, опустити воза. І так у всіх мажах. Мастило довго не тримається: пісок і пилюка змішуються з дьогтем, буквально переїдають дерево. Чумаки ходять усі замизгані дьогтем. Іноді заталапуються навмисне, щоб убезпечитися від чуми — звідси й назва.
III
— Не один рік, — веде далі дід, — ранньої весни, як починає зеленіти степ, виряджався я до Тягни-мішка, щоб пристати до чумацької валки й податися з нею на Дон по рибу чи в Крим по сіль. За рік робиться дві-три поїздки, з травня до вересня, бо на Покрову вже ллють рясні холодні дощі. З першими півнями кладу на віз торбу із сухарями, пшоном, салом, цибулею, барильце для води й баклагу з горілкою та й вирушаю.
Відхід валки — завжди подія. Проводжають чумаків родичі, односельці, аж за село. Там матері й дружини дарують їм вишиті сорочки, а дівчата — гаптовані хустки. Дароване чумаки вдягають у великі свята, у ньому хоронять, коли чумак помирає в дорозі.
Перед виїздом отаман стає з лівого боку валки, бере з переднього воза сокиру й кидає її на дорогу перед волами. Чумаки поверх неї навхрест кладуть долото й свердло (головні знаряддя при виробленні маж) і дивляться, як упала сокира: якщо лезом на схід, буде в дорозі удача, на захід — невдача, на південь — повернуться з прибутком, на північ — і своє втратять. Щоб у довгій дорозі чумакам було безпечно, а круторогі не притомлювалися, перед виїздом волів скроплюють йорданською водою, виголошуючи молитву:
— Молюсь тобі, Власе, й Андрію з Хомою, пощастіть бурлаці йти осокою, і назад вернутись із щастям і казною. — Наостанок замовляють:
— Перехресна дорого, дай щастя й здоров'я!
Слово похідного чумацького отамана — закон для всіх. Валковим отаманом вибирають найдосвідченішого й найавторитетнішого чумака. Його влада обмежується лише чумацькими звичаями й настановами, які він докладно виконує. Завжди їде попереду на возі, запряженому кращими волами, розпізнавальний знак — нашита поверх шапки червона квітка або трикутник. На його возі півень, як живий годинник, на всю довгу дорогу.
Отаман чумацької валки, до якої приєднуєшся, тільки спитає, чи є на похваті харчі й баклаг із водою і якась зброя, бо часто трапляється, що на валку нападають усякі зайди, котрих завжди вабить одвічно сумирна Україна, а тому кожен чумак повинен мати обов'язково хоч дещо, щоб боронитися.
За звичаєм чумаки неодмінно зупиняються, якщо здибають у дорозі інший чумацький обоз, розкурюють люльки, розводять теревені. Проходячи селами, тамтешніх дітей, зазвичай, пригощають чимось смачненьким, а бідним родинам дають сіль без грошей.
Під час відпочинку два чумаки з півтори години пасуть волів потім їх напувають, інші варять обід. Після цього обідають і знову правляться в дорогу. Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримуються сухого закону, а після доброго торгу бучно гуляють.
IV
Випивши кухоль води, дід тихою оповіддю веде внуків за собою все далі й далі, у широкі простори безмежних українських степів:
— Літньої пори в Петрівку найспекотніше. Синє небо чисте, аж вицвіле від спеки, ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило, ізгори нещадно пражить сонце, нагріває теплом і широким промінням, як золотим дощем, кропить кожну билинку, кожен листочок, а з трави обдає, освіжає пахучим холодком.
На великих відстанях між природними водопоями чумаки копають у полі три криниці, розташовують їх трикутником — Бог любить трійцю, між криницями садять калину.
Везучи товар на своїх рипучих дерев'яних возах, вони завжди остерігаються нападів татар. Та коли їм пропонують охорону з російських солдатів, вони відхрещуються від неї, побоюючись москалів більше за татар. Чи нападуть бусурмани, це ще непевно, а от що москалі дорогою все їхнє сало й припаси з'їдять — безсумнівно.
У всі сторони, на стріл лука, валка висилає вивідників на конях, стежити за степом. Хтось із них видирається на маківку кургану й прискіпливо оглядає черговий відрізок степового простору, поки його не пройде вся чумацька валка.
Фіалковіє, темніє вечірнє небо, усе живе примовкає, широкі тіні простягаються між стародавніми високими могилами й мережать степ. Умиваються росою й поволі спливають, вияснюються зорі, темна й пахуча ніч, розправляючи між курганами чорні крила, пригортає й тулить усю землю, наче ненька свою дитину до грудей.
Аж тільки тепер, із заходом сонця, трудовий день у чумаків закінчується. Відразу приступає до приготування вечері обраний кашовар, на чиєму возі знаходилися казан і тагани. Традиційна чумацька їжа — хліб із сіллю, куліш із гречаної або пшоняної крупи, засмажений салом або олією.
Усі інші розставляють вози на ночівлю в каре: чотирикутником або колом, для можливого захисту. У цьому випадку сходяться передні й задні вози, а середні відходять у сторони, утворюючи коло.
А яка радість, коли валка зупиняється на ночівлю. Воли розбрідаються по розкішній траві й серед мертвущої степової тиші раптом неждано розпанахають глуху ніч ніжні звуки кобзи й пісня мандрівного кобзаря!
Сотні літ минули з тієї пори, як найулюбленіший із тодішніх народних ватажків козак Наливайко, на своєму доброму коні із сотнею відчайдушних запорожців, по цих степах гнав татарву. До сих пір прославляється він у народних піснях. Ось і зараз цей степ слухає старовинну пісню слави його, про те, як він бив ляхів-католиків поблизу міста Чигирина в 1597 році:
«Через гори хмара виступає, виходить, гримить на Чигирин громом, блищить на Україну блискавицею: то Поляки через три річки переходили й біля третього переходу зупинилися. Що ж гетьман Наливайко думає гадає?»
«То не хмари по небу святим громом гримлять, щось не святих вони до Бога проводжають. То Ляхи в бубни б'ють, у труби грають, усе своє військо скликають, раду тримають, а потім коней сідлають, через Білу річку переходять, мости мостять, гати гатять, кілки забивають, хмиз і дрань кладуть, — через Білу річку переходять». Так називалася в піснях лірників і кобзарів річка Тясмин, при якій стоїть Чигирин [37, 8-9].
А чумаки навколо вогнища сидять, зажурилися, і казанок уже кипить, і галушки пора салом затовкти й посолити, а ніхто й не поворухнеться, щоб не перешкодити кобзарю.
Слухають думи козацькі й ті пісні стародавні, що вже давно забулися, загубилися. І мимоволі закрадається в голову гадка: «Час, куди ти пішов?... Навіщо віднесло з тобою привільне життя наших предків. Ух! Стара старовина, за тобою шкодуємо, а може тоді ще гірше було!?»