Хід королем

Це не було випадковим запрошенням: він нічого не робив випадково. Це було наполегливим, безапеляційним викликом від людини, яка більше звикла наказувати, ніж задобрювати і випрошувати. Він чекав Саллі до сніданку, і йому не спадало на думку, що вона може відмовитися. Особливо сьогодні, коли один по одному змінювалися прем'єр-міністри, і це здійснювалося волею народу. Це буде днем великої розплати.

Бенджамін Лендлес відчинив двері сам, що здалося їй дивним. Це були апартаменти для створення враження, занадто дизайнерські та знеособлені, квартира, в якій ти очікуєш, що тебе зустріне якщо не швейцар, то принаймні секретар чи особистий асистент, який має бути під рукою, щоб подати каву, привітати і розрадити гостей, не даючи їм поцупити якусь картину імпресіоністів з тих, що прикрашають стіни. Та й сам Лендлес не справляв враження витвору мистецтва. У нього було широке, сливово-червоне обличчя, м'ясисте, яке починало опливати, ніби свічка, якщо її тримати надто близько до вогню. Маса його тіла було величезна, а руки — грубі, як у чорнороба, що має репутацію кулачного заводіяки. Свою газетну імперію «Кронікл» він збудував, псуючи страйки і кар'єри: хто ще, як не він, зруйнував кар'єру чоловіка, який просто зараз чекав на поїздку в Букінгемський палац, щоб відмовитися від влади і впливу посади прем'єр-міністра.

— Міс Квайн. Саллі. Дуже радий, що ви прийшли. Я довго хотів з вами зустрітися.

Вона знала, що це брехня. Якби він раніше хотів зустрітися з нею, то вже влаштував би таку зустріч. Він провів її до вітальні, навколо якої розташувалися кімнати пентгаузу. Зовнішні стіни кімнати були повністю з ударостійкого скла, крізь яке відкривалася прекрасна панорама на будівлю парламенту над Темзою, і, здається, половина тропічних лісів була принесена в жертву, щоб укрити підлогу хитромудрими дерев'яними візерунками. Непогано для хлопчика з провулків Бетнал-Ґріну[1].

Він указав їй на широку шкіряну канапу, перед якою був журнальний столик, заставлений тацями, на яких парував гарячий сніданок. Не було жодних ознак прихованого помічника, який мав би принести щойно зготовані страви й оздобити стіл хрусткими накрохмаленими лляними серветками. Саллі відмовилася з'їсти бодай щось, але господар не образився. Він зняв піджак і схилився над власною тарілкою, доки вона взяла філіжанку чорної кави і чекала.

Він їв сніданок по-простацькому: етикет і манери не були його сильним боком. Лендлес майже не розмовляв, уся його увага зосередилася на яйцях, а не на гості, і вона вже почала запитувати себе, чи не вирішив він, що зробив помилку, запросивши її. Він уже змушував її почуватися вразливою.