Твоя перша остання брехня
- Автор: Кобен Гарлан
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
- ISBN: 978-617-12-2686-9,978-617-12-2683-8,978-617-12-1663-1
- Переводчик: Оксенич Олена
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Твоя перша остання брехня». Краткое содержание книги:
— Ні, це камера для няні, замаскована під фоторамку.
— Повтори?
— Ти тепер цілий день працюєш, тож тобі не завадить додатковий засіб контролю, так?
— Може, й так.
— Де переважно Ізабелла грається з Лілі?
Майя махнула праворуч.
— У кабінеті.
— Ходімо, я тобі покажу.
— Ейлін…
Вона забрала в Майї рамку.
— Просто йди за мною.
Кабінет був праворуч від кухні, мав височезну, наче в соборі, стелю й оздоблення зі світлого дерева. На стіні висів великий телевізор. Два кошики заповнені навчальними іграшками Лілі. Навпроти канапи, там, де раніше стояв прекрасний столик червоного дерева, — дитячий манеж. На жаль, столик не годився для дитини, тож його довелося прибрати.
Ейлін підійшла до книжкової полиці, знайшла місце для рамки та підключила її до найближчої розетки.
— Я завантажила туди кілька ваших родинних фото. Цифрова рамка перемішає їх і показуватиме в довільному порядку. Зазвичай Ізабелла з Лілі граються біля канапи?
— Так.
— Добре. — Ейлін повернула рамку в потрібному напрямку. — У неї вбудована широкоформатна камера, тож кімнату буде видно повністю.
— Ейлін…
— Я бачила її на похороні.
— Кого?
— Вашу няньку.
— Родина Ізабелли пов’язана з родиною Джо. Її мати була нянькою Джо. Її брат — їхній садівник.
— Серйозно?
Майя знизала плечима.
— Багатії.
— Вони зовсім інші.
— Це так.
— То ти їй довіряєш?
— Кому — Ізабеллі?
— Так.
Майя знов знизала плечима.
— Ти ж мене знаєш.
— Знаю.
Ейлін спочатку потоваришувала з Клер — їх поселили в одній кімнаті в гуртожитку коледжу Вассар[1] на першому курсі, однак усі три жінки швидко зблизились.
— Ти нікому не довіряєш. Майє.
— Я б так не сказала.
— Гаразд. А коли йдеться про твою дитину?
— Коли йдеться про мою дитину… — промовила Майя. — Гаразд, згодна. Нікому.
Ейлін посміхнулася.
— Тому я й даю тобі це. Знаєш, не думаю, що ти що-небудь побачиш. Ізабелла, здається, чудова людина.
— Але краще поберегтися?
— Саме так. Ти не уявляєш, наскільки спокійніше мені стало, коли я почала лишати Кайла та Міссі на няньку з цим.
Майя запитала себе, чи використовувала Ейлін цей прилад лише з нянькою, чи на його основі вибудувала справу ще проти когось, однак вирішила поки що притримати цю думку при собі.
— У тебе на комп’ютері є SD-порт? — запитала Ейлін.
— Точно не знаю.
— Байдуже. Я принесла тобі прилад, який під’єднується через USB до лептопа чи комп’ютера. Справді, простіше не буває. Увечері виймаєш SD-картку з рамки — вона ось тут, бачиш?
Майя кивнула.
— Тоді вставляєш її в прилад. На екрані з’являється відео. Картка на тридцять два гігабайти, її легко вистачить на кілька днів. Рамка обладнана детектором руху, тож у порожній кімнаті відео записуватися не буде.
Майя не втрималась і посміхнулася.
— Ти тільки поглянь на себе.
— Що? Тебе бентежить зміна наших ролей?
— Є трохи. Я мала б сама про це подумати.
— І дивно, що не подумала.
Майя глянула вниз, зустрілась очима з подругою. Ейлін мала приблизно зо п’ять футів і два дюйми[2] зросту, Майя — майже шість футів,[3] однак військова постава робила її на вигляд дещо вищою.
— Ти хоч раз що-небудь помічала на записах своєї няньки?
— Маєш на увазі щось таке, чого мені не треба було бачити?
— Так.
— Ні, — відповіла Ейлін. — І я знаю, про що ти думаєш. Він не повернувся. І я його не засікла.
— Я тебе не засуджую.
— Анітрохи?
— Якою б я була подругою, якби трохи не засуджувала?
Ейлін підійшла й обхопила Майю руками. Та відповіла обіймами. Ейлін — це не одна з тих майже чужих людей, які прийшли на похорон. Зрештою, Майя вступила до Вассару через рік після Клер, і три жінки спокійно жили разом доти, доки Майя не пішла до школи армійської авіації у Форт Ракер в Алабамі. Ейлін і досі була її найближчим другом, як і Шейн.
— Ти ж знаєш, я тебе люблю.
Майя кивнула.
— Так, знаю.
— Точно не хочеш, щоб я лишилася?
— Тобі треба дбати про власну родину.
— Із цим все добре, — сказала Ейлін, указуючи великим пальцем на цифрову рамку. — Я за ними наглядаю.
— Смішно.
— Не дуже. Та я розумію, тобі потрібен спокій. Дзвони, як щось знадобиться. О, і не хвилюйся за вечерю — я вже замовила тобі китайську їжу у «Швидкому Огляді», доставлять за двадцять хвилин.
— Ти же знаєш, що я тебе люблю.
— Так, — промовила Ейлін, прямуючи до дверей. — Знаю.
Раптом вона зупинилась.
— Ого.
— Що таке?
— У тебе гості.
Розділ 2
«Гості» з’явились у приземкуватій кошлатій подобі детектива з відділу вбивств поліції Нью-Йорка Роджера Кірса. Кірс увійшов до будинку, намагаючись триматись якомога нахабніше, озирнувся довкола так, як це роблять копи, і сказав:
— А тут непогано.
Майя насупилася, навіть не приховуючи роздратованості.
Кірс скидався чимось на печерну людину. Кремезний та широкий, руки — закороткі для такого тіла. Обличчя виглядало зарослим навіть одразу ж після гоління. Кошлаті брови нагадували про останню стадію перетворення гусені, а волосся на тильному боці рук можна було завивати плойкою.
— Сподіваюся, ви не проти, що я заїхав.
— Чого б це я була проти? — сказала Майя. — О, справді, уся ця тема зі щойно-похованим-чоловіком.
Кірс удав, що розкаюється.
— Я розумію, можна було обрати більш слушний час.
— Та невже?
— Але завтра ви повертаєтеся на роботу, та й узагалі — коли час може бути слушним?
— Чітко завважили. Чим можу допомогти, детективе?
— Нічого, якщо я присяду?
Майя вказала на канапу в кабінеті. На думку спало дещо моторошне: цю зустріч — насправді, кожну зустріч, яка відбуватиметься в цій кімнаті, — тепер записуватиме прихована камера для няньки. Справді дивно про це думати. Звісно, вона могла б вручну вмикати й вимикати її, але хто пам'ятатиме й виконуватиме щодня таку дрібницю? Цікаво, чи записує камера звук. Можна запитати Ейлін, чи почекати й подивитися запис.
— А тут непогано, — промовив Кірс.
— Так, ви вже казали це, коли заходили.
— У якому році зведено дім?
— У тисяча дев’ятсот двадцятих.
— Родина вашого покійного чоловіка. Дім належить їм, так?
— Так.
Кірс сів. Майя залишилася стояти.
— То чим можу допомогти, детективе?
— Просто повторний контроль, таке.
— Повторний контроль?
— Зачекайте хвилинку, добре? — Кірс гадав, що йому вдалося чарівно посміхнутися, а насправді просто скривив рота. Майя не купилася. — Де ж він?
Він пошарудів у внутрішній кишені піджака й витягнув обтріпаний записник.
— Ви не проти, якщо ми пройдемося справою ще раз?
Майя не знала, що про нього думати. Мабуть, Кірс домагався саме цього.
— А що ви хочете знати?
— Почнемо спочатку, гаразд?
Вона сіла й розвела руками, наче говорила: «Вперед».
— Чому ви з Джо зустрілись у Центральному парку?
— Він мене попросив.
— По телефону, так?
— Так.
— Це не було незвично?
— Ми там уже зустрічалися.
— Коли?
— Не знаю. Неодноразово. Я вже казала. Мені подобається ця частина парку. Зазвичай ми розстеляли там ковдру, обідали на станції для човнів… — вона опанувала себе, зупинилась, ковтнула слину. — Це просто приємне місце, ось і все.
— Упродовж дня — звісно. Але ж уночі це доволі-таки глухе місце, чи не так?
— Ми завжди там почувалися спокійно.
Детектив посміхнувся до неї.
— Даю руку на відсіч, вам у більшості місць спокійно.
— Тобто?
— Якщо побувати там, де побували ви, я маю на увазі всі ті небезпечні місця, парк високого щабля в цьому переліку не займе, — Кірс кашлянув у кулак. — Тож чоловік подзвонив вам, сказав: «Давай там зустрінемось», і ви так і зробили.
1
Гуманітарний загальноосвітній коледж у м. Покіпсі, штат Нью-Йорк, виключно жіночий до 1969 p., перший заклад вищої освіти США, що присвоював жінкам учений ступінь. (Тут і далі прим. пер.)
2
155 см.
3
180 см.