раКУРС

— Ви чого, пацани? — звернувся я до них. — Це ж мій далекий родич, — збрехав я, — відпустіть його.

— Оцей рудий Антон-гандон — твій родич? — з недовірою спитав довготелесий.

— Так, мій, — сказав я.

— Хлопці, хочете, я вас сфоткаю й світлини принесу? — спитав малий, коли ми його звільнили від стусанів.

Так ми познайомилися з рудим. З’ясувалося, що він наш одноліток, хоча виглядав значно молодшим. Спочатку ми не хотіли з ним товаришувати, але Антон якось непомітно й ненав’язливо приклеївся до нас із Юрком, тож за рік ми вже не уявляли себе без Антона. Юрко — мій сусід, живе поверхом нижче, ми з ним і в один дитячий садок ходили, і в школу, і разом навчались у Лисичанську, у філії Донбаського державного технічного університету, тепер працюємо на одній шахті.

— Бери хліб, — мама за столом підсуває мені ближче тарілку з нарізаним рівними шматочками хлібом. — Що сьогодні плануєш робити?

— Зустрінусь із хлопцями.

— Вони прийдуть до нас?

Не хочу її засмучувати, але доведеться. Зізнаюся, що друзі до нас не завітають, бо запланували сходити на шашлики. Антон і Юрко вже давно стали для матері рідними, ніби її сини. Антона вона часто називає родичем — це після того, як я так сказав хлопцям, що його ображали, а Юрка — сином, бо його найчастіше можна бачити в нас удома. Ми з ним деннороджені[1], хоча народилися не в одній палаті. Мама любить, коли в моїй кімнаті гамірно від наших зустрічей, не ображається, якщо музика лунає занадто гучно й ми ржемо, як троє жеребців. Вона любить частувати нас чимось смачненьким, і на тісній кухні хлопці знають, де чиє місце за столом. Юрко любить мою маму, як рідну. Саме як рідну людину, а не рідну матір. Його батьки все життя пиячать, тож він не знав материнської ласки в дитинстві й, коли не міг потрапити додому, частенько ночував у нас. Узагалі він класний хлопець і друг. Незважаючи на втрачене дитинство, він добре навчався й разом зі мною вступив до вишу. До алкоголю він був нетерпимий, як і я з Антоном. Іноді ми могли собі дозволити попити пива з таранькою — і не більше. Антонові з родиною пощастило більше. Його батьки — звичайні робітники на механічному заводі. Ще в Антона є молодша сестра Лада, яка закінчила навчання в десятому класі.

— Так шкода, що хлопчики не прийдуть до нас, — зітхнула мама. — Я вчора наліпила пельменів із курячого м’яса з часником, думала, що пригощу їх.