раКУРС

— Додому коли прийдеш? Пізно?

— Не знаю ще, але при нагоді зателефоную, — пообіцяв я матері.

У дні навчання мені все-таки довелося збрехати Любі. Вона хотіла зустрітися вдень, а я повертався додому о десятій вечора, тож сказав, що буду з тиждень на роботі допізна. На душі було гидко від брехні, але втішав себе тим, що трохи згодом усе їй розповім.

І ось наприкінці травня я вже офіційно вступив до Великого війська Донського. Мені видали форму козаків, кубанку, СКС[4]. Разом зі мною мої друзі. Юркові форма до лиця.

— Тепер усі дівчата будуть твоїми! — пожартував я.

— Отож! — радісно сказав друг.

А ось Антонові трохи не пощастило. Довго підбирали форму його розміру, але на його широкоплечу статуру при низькому зрості було важко щось підібрати.

— Не переймайся, — сказав я йому. — Бери таку, щоб у плечах була по тобі, а рукави та низ штанів підшиє моя мати.

Коли нарешті з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.

«Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», — тішив себе думками.

Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.

— Вона мене зрозуміє, — раз у раз повторював я собі, — мусить зрозуміти.

Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.

— Який ти в мене дорослий, Женю! — сказала вона, припавши до моїх грудей. — Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!

— Мамо, не розкисай! — сказав я їй веселим голосом. — Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.

— Як то?

— Я вступив до війська, тож буду жити в казармі, — пояснив мамі.