Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-104-8, 966-359-091-0 (серія)
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу». Краткое содержание книги:
На ці та інші питання шукає відповіді Оксана Забужко в своїй книжці, котра стала однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.
Застановитися над цим питанням нас спонукають принаймні дві взаємопов'язані обставини, незаперечні для всякого неупередженого ока. По-перше, подобається нам чи ні, а доводиться визнати, що жодну з дотеперішніх, часто взаємовиключних, «ідеологізуючих» інтерпретацій Шевченкової спадщини не випадає скинути з рахунку як абсолютно безпідставну (навіть з «атеїзмом» не все так просто, як видавалося В. Барці, авторові єдиної системної «контрпропаґандивної», виціленої проти канонічних доґматів сталінського шевченкознавства, розвідки — «Правда Кобзаря»[7]). Здається, першим цю парадоксальну ідейну багатовимірність, цю, сказати б, протеївську мінливість «Кобзаря»: укрите в ньому безугавне напружене мерехтіння смислів, що, залежно від привнесеної в нього читацької «фіксуючої» точки зору, вможливлює в принципі будь-яке (звісно, у межах скінченного числа версій) концептуальне витлумачення, спостеріг, ще наприкінці 1950-х, І. Світличний — віднісши її, правда, на кошт специфіки художнього тексту взагалі й відповідно пояснивши «легкість і простоту, з якими в поета можна знаходити як матеріалізм, так і ідеалізм, як діалектику, так і метафізику», — «тим, що насправді ні того, ні іншого, ні третього, ні десятого — в чисто філософському розумінні — …у Т. Г. Шевченка немає»[8] (Світличному, нагадаємо, йшлося про методологічну недостатність тогочасних спроб історико-філософського аналізу авторського світогляду на матеріалі красного письменства — коли цей матеріал розглядався не як спосіб вироблення, а як спосіб «вкладання», популяризації вже-готових, апріорно, сиріч до естетичного досвіду, наявних у свідомості автора філософських ідей). Ще двадцять років «дисидентства» щодо офіційного методологічного монізму знадобилося українській філософській думці, аби здобутись на розуміння, що «насправді» в «Кобзарі» якраз є «і те, і інше, і третє, і десяте» одночасно, і то якраз «в чисто філософському розумінні», — що «суперечливість, несталість світогляду іманентна Шевченкові від перших до останніх поезій, що ця суперечливість не є метанням поета-романтика від одного погляду до другого, а складає якусь особливу, не-евклідову, динамічну, несталу гармонію і тому дає можливість говорити про філософію „Кобзаря“ як щось цілісне, що серед протилежностей, самозаперечень і варіяцій містить постійне, інваріянтне, суто шевченківське єдине Слово, яке не можна визначити окремими його „варіяціями“»[9].
Важко переоцінити евристичний заряд цієї ідеї Л. Плюща — до речі, одного з піонерів сучасного філософського шевченкознавства[10]: вже проста інтуїція підказує, що власне тут лежить гносеологічний (а не сам тільки «суспільно-політичний») ключ до зрозуміння як інтелектуальних пригод «функціонального шевченкознавства» (сам текст «Кобзаря» провокує кожне нове покоління читачів на суголосні ідейній атмосфері доби «ангажовані», у сартрівському сенсі слова, прочитання), так і потенційної, розверзтої в майбутнє невичерпности Шевченкового слова, того ґенетично закладеного в ньому надлишку інтерпретаційної свободи, який і робить його унікальним феноменом не лише літературної, а в найширшому значенні духовно-культурної історії.
Себто, так чи інакше, а літературознавцям у їхній претензії на узурпацію виключних прав на «Кобзар» таки доведеться поступитися[11]: «Кобзар» є не тільки література, у секулярно-новоєвропейському сенсі терміна (тим-то, за негайним і безпомильним діагнозом Ю. Шевельова, навіть учений такого масштабу, як Д. Чижевський, зазнав поразки, коли, керований добрим наміром «деідеологізації» літератури, чесно спробував був витлумачити Шевченка єдино в аспекті приналежного літературного напрямку [стилю][12], — втім, це, либонь, якраз із тих випадків в історії науки, коли поразка сама містить у собі відкривавчий потенціал). Цей момент належиться спеціально наголосити: у випадку Шевченка йдеться не про те, що за умов «хвороби бездержавности» українська література змушена була виконувати низку суспільних функцій, для «нормальної» модерної літератури загалом неіманентних і факультативних, як-от ідеологічну, просвітницьку, виховну, культурно-синтезуючу (за браком фахової національної філософії) тощо, — це справді так, і ніхто з цим не сперечається, ба більше, така форсована багатофункціональність притаманна була літературам усіх країн, де загальмувався процес становлення громадянського суспільства і, як наслідок, бракувало свободи слова, — як у минулому, так і в нашому столітті (досить згадати цитоване й перецитоване Євтушенкове «Поэт в России больше, чем поэт»). Але в творчості Шевченка, насамперед у «Кобзарі», маємо до діла з чимось «більшим, ніж поет», за самою своєю природою, і це відчували вже сучасники, а Б. Грінченко сформулював інтуїтивно-точно: «Ми певні, що в українській літературі з'явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного, рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків (курсив наш. — О. З.)»[13].
7
Див: Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк: Вид-во ПРОЛОГ, 1961. — С. 7—29.
8
Світличний І. Поезія і філософія // Світличний І. Серце для куль і для рим. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 278.
9
Плющ Л. «Причинна» і деякі проблеми філософії Шевченка // Сучасність. — 1979. — Ч. 3. — С. 9—10. Справедливости ради зазначимо, що до подібного здогаду підступався наприкінці 1970-х років і І. Світличний, зазначаючи: у Шевченка найдужче вражає «не той чи той окремо взятий твір, хоч би який він був, не настрій, пережитий поетом, а саме поєднання, здавалося б, непоєднанного в одній людині і в один час» (Світличний І. Духовна драма Шевченка // Серце для куль і для рим. — С. 362).
10
У передмові до монографії Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка: Навколо „Москалевої криниці“» (Київ: Факт, 2001) Ю. Шевельов називає переломовим в історії шевченкознавства 1979 рік: саме тоді з'явилися друком перші студії Л. Плюща, Г. Грабовича, Б. Рубчака, які означили тенденцію (відтак розвинену в розлогіших працях) «синтетичного», за Ю. Шевельовим, а ми б сказали — філософсько-антропологічного підходу до Шевченкової творчости.
11
Це, зрештою, змушений визнати й Г. Грабович — у післямові до українського видання своєї монографії «Шевченко як міфотворець»: «Ще донедавна я був схильний твердити, що за умов нормалізації українського культурного і політичного життя Шевченко перестане бути іконою, пророком і стане „тільки“ одним з великих поетів людства. Це, напевно, так. Але у якійсь мірі він таки залишиться пророком, бо не можна не враховувати історичної пам'яті й своєрідного, глибоко закарбованого в українських серцях, здається Богом даного, тайнопису його слова» (Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. — К.: Рад. письменник, 1991. — С. 211). Чи не найцікавішим у цьому зізнанні є для нас несамовільне інерційне впадання американського структураліста в типово романтичну, ірраціоналістську фразеологію («Богом даний тайнопис», «закарбований у серцях») — неомильний симптом відпірности, непіддатности предмета на «затісний» для нього тип наукового дискурсу.
12
«Я можу погодитися кінець кінцем з усім у книзі Чижевського, — писав Ю. Шевельов 1956 p., одразу по виході в світ „Історії української літератури від початків до доби реалізму“ Д. І. Чижевського, — але не з його твердженням, що пізніший Шевченко, після заслання, не різниться істотно від раннього. Твердженням, що конечно потрібне, звісно, для того, щоб укласти Шевченка в романтику. Але він не вкладається… Зв'язки Шевченка з романтизмом незаперечні. Але не менш незаперечне й те, що замкнути його в межі „київської школи“ чи „пізньої романтики“ все одно, що на клітці тигра написати кішка» (Шерех Ю. На риштованнях історії літератури // Шерех Ю. Друга черга: Література. Театр. Ідеології / Упор. і вступ Ю. Шевельова. — Б. м.: Сучасність, 1978. — С. 33—34).
13
Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України. Ін-т укр. археографії. — К., 1994. — С. 72.