Служивий мечник

Беніс засміявся. Він мав два різновиди сміху: коли квохтав, як курка, а коли їржав гучніше за Яйкового мула. Цього разу сміх був курячий.

— Мабуть, висохла, поки ви швендяли. За посухи таке буває.

Дунк відчув розпач. Купатися тепер не вийде. Він зіскочив з коня на землю. Що ж станеться з врожаєм? Половина колодязів у Обширі пересохла, усі річки стояли низько — навіть Чорноводна і могутній Мандер.

— Вода — то гидота, — мовив Беніс. — Колись попив води, то мене аж знудило. Краще вже вино.

— Та не для вівса. Не для ячменю. Не для моркви, цибулі, капусти. Навіть виноградній лозі потрібна вода. — Дунк струснув головою. — Як це вона пересохла так швидко? Нас не було якихось шість днів.

— Ой леле, Дунку, та скільки там було тієї води. Я собі насцяти можу більшого струмка.

— Не «дункайте» мені, — відповів Дунк, дивуючись сам собі, чого це він. Мабуть, того, що Беніс мав злого язика і полюбляв кпинити з усіх. — Мене звати пан Дункан Високий.

— Хто це тебе так зве? Оте лисе щеня? — Він зиркнув на Яйка і зареготав курячим сміхом. — Зараз ти трохи вищий, ніж був при панові з Грошодубу, та для мене як був Дунком, так і лишився.

Дунк потер шию та потилицю і втупився у каміння внизу.

— Що будемо робити?

— Привеземо вино додому та скажемо панові Лантуху, що його струмок висох. У Стояку є колодязь, пан від спраги не помре.

— Не називайте його Лантухом. Ви спите під його дахом, виказуйте йому трохи поваги.

— Сам виказуй йому повагу за нас двох, Дунку, — відповів Беніс, — а я називатиму старого, як схочу.

Блякло-сірі дошки заскрипіли під Дунком, коли він зайшов на міст, аби роздивитися пісок та каміння унизу. Поміж каменів виблискувало кілька невеличких брудних калюж завбільшки хіба що з його долоню.

— Онде мертва риба, бачите? І там теж. — Сморід нагадав про покійників на перехресті.

— Я бачу, пане, — відповів Яйк.

Дунк зістрибнув у русло струмка, присів навпочіпки й перекинув одного каменя. Сухий та гарячий зверху, він був мокрий і брудний знизу.

— Вода пішла нещодавно.

Підвівшись, він жбурнув каменя убік, на берег, де той збив сухий мисок землі, здійнявши хмару бурої пилюки.

— На березі грунт аж розтріскався, а посередині м’який та болотистий. А риба ще вчора була жива.

— Дунк-бовдунк, ось як тебе старий величав. Пригадую. — Беніс сплюнув ляпку кислолисту на камені. Під сонцем вона заблищала волого та яскраво-червоно. — Ти, бовдунку, думати себе не силуй, в тебе головешка для цього тупувата.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Від пана Арлана ці слова чомусь звучали з любов’ю. Він був доброю людиною, навіть коли сварився. А от Беніс Бурощит вимовляв те саме геть по іншому.

— Пан Арлан два роки як помер, — відповів Дунк, — і я тепер лицар Дункан Високий.

Він відчував шалену спокусу влупити кулаком по бурій лицарській мармизі та розтрощити оті червоні гнилі зуби на дрібнесенькі уламки. Беніс Бурощит, звісно, так легко не дасться, але Дунк був вищий на добрих десять вершків, ще й важчий на півтора пуди. Бовдунк бовдунком, але здоровенний та сильний. Набив гулі на половині одвірків Вестеросу, не рахуючи вже стелі в кожній корчмі від Дорну до Перешийку. Яйків брат Аемон зміряв його у Старограді та знайшов, що до семи ступнів, або сажня, йому не вистачає пів-вершка. Та це було півроку тому. З тих пір він, може, ще виріс. Старий казав якось: чого-чого, а випинатися вгору Дунк навчився добряче.