Химера

Ото ж це було тоді, коли йшла суцільна колективізація, заможних селян комуністи вивозили на Сибір, а з решти селян створювали колгоспи.

Щоб запобігти похвали від великих комуністів, маленькі комуністи в нашому селі позаписували у колгоспи не лише селян, а й неселян — учителів, лікарів, а про ремісників (всяких там ковалів, теслярів, бондарів, кравців, кушнірів, малярів) нема що й казати, — їх записували в колгосп без усякої церемонії.

Записали і нас у колгосп.

Колгосп називався «Сталькомуна». Ніхто не знав, чи «Сталькомуна» — «сталінська комуна» чи «стальна комуна». Мабуть, таки «сталінська», а не «стальна», бо тоді вживалося слово «крицева» замість теперішнього «стальна».

Так ото ж виявилося, що мало було бути записаним у колгосп, треба було ще й працювати в ньому. А позаяк записані в колгоспи службовці працювали на своїй роботі, то для праці в колгоспі залишалася їхня відпустка.

Нам випало їхати на роботу до колгоспу в самі жнива. Нам — це батькові й мені, бо старший брат мій на той час саме утік з дому. Він начитався книжок про вуркаганів (тоді багато таких книжок було, а найбільше про них писав.

Микитенко). Начитавшись отих книжок, мій старший брат прийшов до висновку, що між вуркаганами йому буде легше жити, ніж у нас удома. Написав записку, щоб не шукали його, і подався світ за очі. Ніхто не бачив, коли він утік.

А молодший брат мій був ще малий. Мені ж ішов уже дванадцятий рік. Якраз для колгоспної роботи добре. Ото ж мені й випало з батьком їхати на роботу в колгосп.

Нас було багато, і везли нас на розводі, або мажарі. Розвод, або мажара, — це така велика гарба з відкидними драбинами, якою в Таврії звозять скошену пшеницю з поля натік.

Ця гарба у нас мала дві назви — «розвод» і «мажара». «Розводом» її називали селяни-українці, а «мажарою» називали її руські. А руських у нас було аж три категорії. Перша категорія — це руські—службовці. Вони фактично не руські, українці, але позакінчували школи (переважно ще за царя) і, щоб відрізнятися від сірої мужицької маси, говорили по-руському, як їх вчили в школах, і одягалися вони по-городському. їх ще в селі називали панами. Друга категорія — це руські начальники, комуністи. Це ті росіяни, які залишилися на Україні після закінчення громадянської війни, після розгрому Врангеля. Були серед них і спеціяльно направлені з центральної Росії. Вони одягалися у напіввійськовий одяг Штани — обов’язково галіфе. Вони впроваджували у нас совєтську владу.

Третя категорія — це ті руські, які самі приїздили на Україну в пошуках доброго заробітку або й на постійне влаштування на тепленькій роботі. Таких руських у нас називали кацапами. Вони проникали до нас ще й до колективізації, коли до Таврії в літню пору з’їжджалися заробітчани з усіх усюд, переважно з північних районів України Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Траплялися серед заробітчан і кацапи, але наші селяни до жниварської роботи їх не брали, бо знали, що з кацапа роботи буде, як із зайця сала, а закінчиться тим, що він обкраде хазяїна і втече. Брали їх на роботу тоді, коли хтось щось будував, на теслярське діло. Вони ходили зі своїм інструментом, і добре ставили дах, робили двері, рами на вікна. У часи суцільної колективізації в нашому колгоспі не було жодного кацапа, бо вони тяжку хліборобську працю обминали, як вовки вогонь. Цих руських навіть руські з першої категорії називали «кацапами». Вони одягалися погано, недбало. Сорочки, на відміну від наших селян, носили навипуск і багато хто з них був узутий у личаки (лапті). Через те їх ще називали «лаптьожниками».