Зброя вогню

— Так то ж він саме через оту чорняву й запив! — сказав він, коли русалка скінчила свою орацію. — Покинула вона його. На козака одного запала. Все марить, дурна, у вир його затягти. Що ж, лихий їй помагай! Усім же відомо, що потопельники не оживають, бо на другий день вони синіють, а на третій розпухають, і їх швидко знаходять раки! Ото і вся любов.

Русалка зайшлася переливчастим сміхом.

— Оце ти правдиво підмітив! А Никодима, звісно, шкода.

— Нічого, місяць-другий помучиться, поп’є та й відійде.

— Та ж через місяць-другий вже й отого твого козака раки з’їдять! — знову розсміялася русалка. — А чорнявка, чого доброго, до Никодима повернеться…

Козак розсміявся у відповідь.

— А що, може, й повернеться…

Русалка враз змовкла, і, сіпнувши руку від човна, відплила вбік.

— То чому ж ти не дочекався, поки Никодим очухається? Мене обманом захопив…

— Пробач, — козак винувато глянув на дівчину, — але конче вже шабля потрібна, край, як потрібна, розумієш?

Русалка шморгнула носом.

— Гаразд. Далеко ще?

Козак хвилю-другу роззирався, ніби вишукуючи якийсь орієнтир, потім упевнено сказав:

— Отут.

Русалка кивнула головою, мовляв, ясно, і вже намірилася було пірнути, але козак жестом зупинив її.

— Що ще? — насторожилася вона.

Козак призадумався.

— Мабуть, я зніму з тебе гребінь зараз… — Хвилю помовчав і додав: — Якщо лише ти пообіцяєш дістати мені шаблю, а не втекти відразу.

— О?! Що це на тебе найшло?

— Розумієш, — козак потер потилицю, — чайку розтрощило вщент, тепер її й чайкою не назвеш, там самі уламки… Краще буде, коли ти зв’яжеш волосся, а то, гляди, заплутаєшся ще, а я не хочу, щоб через мене з тобою щось лихе сталося.

— Пізно спохопився! — єхидно кинула русалка. — Лихе вже сталося! Бачиш, як волосся намокло й заплуталося! Я його тепер довіку не розчешу! А сохне знаєш скільки?!

— Але, зрештою, я ж не повискубував його тобі! — трохи обурився козак. — Подумаєш, намокло… Помиєш заодно…

— Я його, між іншим, сьогодні вранці мила. А потім півдня сушила й укладала… І де ти взявся на мою голову зі своїм гребенем!

— Але ж гребінь тобі залишиться, в подарунок, так би мовити…

— Знаєш, що можеш зробити зі своїм гребенем… — різко обірвала його русалка.

— Здогадуюся, але краще візьми його собі, — козака явно забавляло те, що русалка сердиться. — Ну, то як, домовилися? Не втечеш?

Русалка обережно потягнула гребінь і скривилася.

— Не втечу, — в безвиході сказала вона.

— Тоді знімаю.

Козак швидко й нечітко щось прошептав, гребінь клацнув і випав із волосся. Русалка спритно підхопила його і кинула козакові.

— Лови! — крикнула вона, миттєво зібрала вузлом волосся і зникла під водою.

Козак упіймав гребінь, покрутив його трохи в руках і відклав убік. Затим узяв люльку і став набивати тютюном.

Поки він набивав і розкурював люльку, човен трохи віднесло течією. Помітивши це, козак узяв великий обв’язаний мотузкою камінь, що лежав у човні, і, потроху попускаючи мотузку, опустив його на дно. Потім став напружено вдивлятися в поверхню води, час від часу потягуючи люльку.