Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #4
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3115-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2». Краткое содержание книги:
— Якась дурість! — сказала вона. — Я з такими на побачення не ходжу.
— Ну що ж, це розумна думка, — погодився я, виводячи «Субару» з автостоянки. — Але ж буває й так, що люди безрозсудно закохуються одне в одного. Без ніякого вибору. От що таке любов. Можливо, ти це зрозумієш, коли трохи підростеш і тобі куплять бюстгальтер.
— Здається, я казала, що вже його маю! — вигукнула вона й замолотила кулачком мене по плечі. Так, що я мало не наїхав на велику червону урну для сміття.
— Та я жартую! — сказав я, зупинивши автомобіль. — У світі дорослих усі жартують, а потім разом сміються, розумієш? А втім, може, мій жарт невдалий. Так чи інакше, а тобі доведеться до цього звикати.
— Гм-м-м… — промимрила вона.
— Гм-м-м… — промимрив і я.
— Якась дурість! — сказала вона.
— Якась дурість! — повторив я.
— Не перекривляйте мене! — закричала вона.
Я перестав перекривляти — і знову рушив автомобілем із місця.
— Тільки не годиться бити водія за кермом так, як от зараз. Без жартів, — сказав я. — А то машина на щось налетить — і ми обоє опинимося на тому світі. Ось тобі друге правило етикету класичного побачення. Не вмирати, а будь-що виживати.
— Гм-м-м… — промимрила Юкі.
По дорозі назад вона майже не розкривала рота. Відкинувшись на спинку сидіння в розслабленій, втомленій позі, про щось думала. Іноді начебто дрімала, а іноді — ні, але судити про це з її вигляду було важко. Касет більше не слухала. Я на пробу поставив «Баладу» Джона Колтрейна, і вона особливо не заперечувала. Здавалося, ніби не помічала, яка музика звучить. Я гнав автомобіль по шосе, півголосом підспівуючи саксофонному соло.
Нічна дорога Сьонан — Токіо, якою ми поверталися додому, навіювала нудьгу. Вся моя увага зосереджувалася на стоп-сигналах переді мною. Особливих розмов не було. Коли ми в’їхали на столичну автостраду, Юкі підвелась і почала жувати гумку. Потім скурила одну сигарету. Кілька разів пихнула й викинула за вікно. «Як закурить другу — насварю», — подумав я. Та обійшлося — вона більше не курила. Інтуїція. Вона відчувала, що в мене на думці. І знала, коли треба відступити.
Я зупинив автомобіль перед під’їздом її квартири на Акасака[5]. І сказав: «Принцесо, ми приїхали!»
Вона загорнула жувальну гумку у фантик і поклала на панель приладів. Потім млявим рухом відчинила дверцята, вилізла з автомобіля — і пішла собі. Не попрощавшись, не зачинивши дверцят і не оглядаючись назад. Складний вік. А може, винне місячне? «Однак усе це дуже скидається на сюжет фільму за участю Ґотанди», — подумав я. Вразлива дівчина перехідного віку… Е, Ґотанда зіграв би в ньому роль набагато майстерніше за мене. Та й у такого партнера, як він, Юкі, напевне, відразу закохалася б по самі вуха. Бо інакше фільм не вийшов би. І тоді… От тобі й на! Знову той Ґотанда не виходить із думки. Я похитав головою, перегнувся через сусіднє сидіння і хряснув дверцятами. Бам-м! І наспівуючи «Red Clay» услід за Фреді Хабардом, поїхав додому.
Прокинувшись уранці, я пішов на станцію міської електрички купувати газети. Ще не було дев’ятої, і перед станцією Сібуя[6] вирував потік людей, що поспішали на роботу. Хоча весна настала, усмішки на людських обличчях я міг полічити на пальцях. А втім, вони не здавалися мені усмішками, а скоріше — спазмами обличчя. Я купив у кіоску дві газети, зайшов у кондитерську «Данкін Донатс» і переглянув їх за чашкою кави з пампушками. У жодній із газет я не знайшов найменшої замітки про Мей. Вони писали про відкриття Діснейленду, про війну між В’єтнамом і Камбоджею, про вибори токійського губернатора, про бешкети учнів середньої школи, а про вродливу молоду дівчину, яку хтось задушив у готелі на Акасака, не згадали ні рядочком. Як казав Хіраку Макімура, звичайнісінький випадок, що не входить ні в яке порівняння з відкриттям Діснейленду. Про такі випадки швидко всі забувають. Хоч, звісно, є люди, які не забудуть. Я — один із них. І також убивця. І ті два агенти поліції пам’ятатимуть.
Надумавши подивитись який-небудь фільм, я розгорнув сторінку з кінорекламою. «Нерозділене кохання» вже ніде не показували. І тут я згадав про Ґотанду. Мабуть, треба принаймні повідомити йому про Мей. Бо якщо раптом його допитають і тоді спливе моє ім’я — я опинюся в незавидному становищі. Від самої думки про те, що поліція знову наступатиме мені на горло, голова заболіла.
5
Акасака — один із престижних центральних районів Токіо.
6
Сібуя — один із головних районів Токіо з вузлом міської електрички та метро.