На футбольних меридіанах
- Автор: Войнов Юрій
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На футбольних меридіанах». Краткое содержание книги:
Так минуло два роки. І тоді до мене прийшла нова велика радість: я був запрошений до ленінградської команди «Зеніт», що виступала в класі «А».
Відмовитись од такого запрошення я, звичайно, не міг. Але виникла нова тривожна думка: а як же завод, як моя професія? Мій тренер, мій добрий Микола Олексійович, який радів не менше за мене, з приводу цього зауважив:
– Звичайно, на заводі тобі тепер важко буде працювати. Але спеціальність слюсаря залишиться при тобі назавжди. А, граючи за «Зеніт», ти можеш учитись і здобути нову, другу спеціальність – стати викладачем фізвиховання з вищою освітою, можеш і тренером стати. Проблема не в цьому.
– А в чому ж?
– Знаєш, Юрко, відверто кажучи, боюсь я за тебе.
І він заговорив зі мною так, як, мабуть, говорив би батько: м’яко, терпляче, занепокоєно. Ні, він не думав, що велике фізичне навантаження, характерне для ігор команд класу «А», захопить мене зненацька. Не думав він також, що мені не вистачить працьовитості й впертості. Але мій тренер вважав, що технічно я ще не досить підготовлений до такого різкого стрибка вперед і може статися, що на самому старті виступів серед майстрів я переживу велике розчарування і воно боляче поранить юнацьку душу. І якщо таке трапиться, я «зламаюсь» уже на все життя і ніколи з мене не вийде хорошого гравця.
– Запрошення дуже почесне, – умовляв він, – але давай, Юрко, почекаємо ще рік.
Та я всіма своїми думками уже був у Ленінграді і тому заперечливо похитав головою. Ех, дарма ми в молодості не слухаємо дорослих! Коли б я знав (або хоч здогадувався), який правий Гуляєв, як далеко він бачить, обов’язково послухався б його і не пережив би того, що випало потім на мою долю. Але тоді я був переконаний, що Гуляєв просто недооцінює мене і рішуче сказав:
– Ні, поїду.
Тренер помовчав, потім зітхнув:
– Як хочеш. Може, ти маєш рацію. Зрештою, не я, так інші тренери допоможуть тобі стати на ноги. Але запам’ятай: якщо буде важко, не соромся, повертайся на завод, у свою рідну команду. Приймемо тебе з радістю. Не соромся! Ми даємо тобі путівку в великий футбол, ми ж тобі і допоможемо в скрутну хвилину!.. А тепер – лети, голубе!..
3
1951 рік. Я в складі «Зеніта». Виходжу на тренування разом з уславленими футболістами Марютіним, Івановим, Комаровим, Левіним-Коганом, Смирновим та іншими. Аж не віриться, що потрапив у таку компанію. Я – наймолодший у команді. Проте всі ставляться до мене з повагою, ніби я вже не перший рік виступаю за майстрів провідної групи команд. На душі і радісно і тривожно. Для мене ясно, що в основний склад команди можна увійти лише замінивши когось з ветеранів. Кого ж судилося мені «вивести» з гри, як саме це станеться, як я буду дивитись в очі людині, котра тільки тим і винна переді мною, що старша за мене і їй уже час на відпочинок? Не я один живу радощами великого футбола. І от я буду змушений в когось їх відібрати. В кого? Хто віч?..
Непомітно надійшов день від’їзду на південь, де мав проходити наш учбово-тренувальний збір. Настав час і перших контрольних ігор. І тільки тепер я дізнався, що маю замінити півзахисника Левіна-Когана, якого знає вся країна. Я багато чув про нього, звик до думки, що це прекрасний гравець, і мені здавалося, що він діє на полі бездоганно. І ось я маю…
Мені чомусь захотілося вибачитись перед ним, і одного разу я навіть звернувся до нього з такими словами:
– Борисе Яковичу, прошу вас, не подумайте…
Він догадався, що я хотів сказати і, засміявшись, поплескав по плечу:
– Ну, що ти, Юрко! Діалектика життя має свої закони. Не думай про це, забудь.
І я покірно замовк.
Минали дні тренувань. Левін-Коган тепер усе частіше сидів на лаві запасних, а я грав на його місці. Бачив, що він пильно стежить за мною, немов вивчаючи кожний мій рух, кожний крок. Що думав старий майстер про себе, яку оцінку давав мені? Я не знав цього. Але знав інше: висловлюючись мовою шахістів, мій перший дебютний хід буде останнім ходом його ендшпіля. І від цього на душі ставало сумно. Не думав я раніше, що мені доведеться увійти в команду такою дорогою ціною.
Якось після чергової контрольної гри він підійшов до мене і сказав:
– Ходімо, хлопче, погуляємо.
Я знову розхвилювався. Ми прийшли з ним до моря. Вода м’яко хлюпотіла біля наших ніг, ведучи свою замріяну, нескінченну розмову. Далеко-далеко, над самим обрієм, повільно згасали теплі рожеві барви дня. Сонячний диск неквапно сповзав у воду, і вона синіла, темнішала буквально на очах. То була така хвилина, коли не хочеться ні про що говорити, віддаючись до кінця величній тиші, яку порушує тільки сонне шепотіння втомленої хвилі.