На брата брат

Човен пришвидшив плин, вже майже летів — йому б крила, й він би наздогнав чаїну зграю, яка летіла нижче лави, осів на кормі, піднявся на прові, й Супрун, здавалося, зносився на небо, вже не обертаючись, гукнув до брата ще щось кілька разів, з тих слів Матвій розібрав тільки те саме «пильнуй», Супрун вже нічого не бачив, тільки широку — широку гладінь ріки, надто в ліву руку (пливли ближче до правого берега), спокійну, одначе дуже швидку, з окремими невисокими випнутими водяними горбами, і враз ніс човна задерся високо — високо, — здавалося, дуб одірвався від води й стрімко полетів униз, аж тьохнуло, вдарило у Матвія під горлом серце (вже не перший страх, і миттєве почуття злості на брата — він втягнув його в ці смертельні мандри), й хряскіт чи хлюпіт під ногами, шалена гойдавиця, глухе гудіння днища й хрипіння чи лайка Супруна, чиє перекошене обличчя на мить майнуло перед ним, і другий братів позирк вже з весело ощиреним частоколом зубів — човен устояв, летів носом вперед. І раптом якийсь скрегіт, дужий стусан знизу, — дуба розвертало кормою вперед, Матвій встиг гребнути веслом кілька разів, й знову удар, і хряпіт деревини, вода і небо мінялися місцями, й ще один, останній струс, і його викинуло в біле шумовиння.

Супрун устиг ухопитися за борт човна, який на мить став цапки, неначе норовистий кінь, і одразу ж ляпнув на воду, човен несло, розвертало знову, Супрунова душа влетіла в п'яти, але трималася там, він подумав, що загинув, одначе так само чіпко тримався за борт човна, й піняві струмені перекочувалися через нього, й бачив він лише чорний борт, та раптом помітив поперед себе щось інше й зрозумів, що то берег, розпростав ноги й дістав дна. Щосили вперся в ребруватий камінь, подався вперед, знову втратив дно й знову знайшов його, й лише по кількох хвилинах зрозумів, що не пливе, а стоїть по груди у воді, то вона плине повз нього, а йому здається, несе його; в очах було зелено, у вухах дзвеніло, але він опанував себе, посунув ще трохи вперед перекинутого човна, й він тицьнувся кормою між двох сірих каменів, міцно застряв між ними. Й далі тримаючись за борт човна, ще не до кінця вірячи, що живий, вибрів на берег. Став на камені, оглушений, зморений, мало що тямив, світ обкручувався довкола нього, й ходили ходуном груди, й билося об клітку ребер серце: «Живий, живий», — радість гаряча, червона, болюча. Тоненьким струмінцем збігала по напеченому сонцем каменю з розбитого коліна кров, кривавила воду, і в цю мить щось червоно — чорне трісло в його голові, й зойкнуло, й вимовило: «Матвій!» Дрож струсив його тіло.