Мої Дікамерони
- Автор: Логвин Юрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6420-8, 978-966-14-6419-2, 978-966-14-6306-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мої Дікамерони». Краткое содержание книги:
Грубо розпороте денце бляшанки відгорталось нерівними, гострими краями-лезами. І світилось ізсередини золотим дзеркальним нутром, до якого приліпились розводи білого смальцю. На дні, мов грудочки якихось золотавих самоцвітів, містилися кавалочки консервного желе. Це – що бачили наші очі. А що відчували наші носи? Та нас просто затопило дивною сумішшю запахів копченої вобли, лаврового листа, ледь кислуватого аромату свіжого смальцю.
Не знаю, може, у моїх випадкових друзів запаморочилися голови. Мене той дивний аромат просто наскрізь пробив і неймовірно напружив. Я більше не міг відвести очей від нутрощів вільхового ящика. І водночас бачив (може, у мене тоді був кращий боковий зір?), як інтендант витяг із нагрудної кишені котушку з білими нитками та голкою, застромленою в них. Виявилось, що нитка вже в голці. Мешканцеві лишилося тільки відмотати нитку, обірвати її та зав’язати вузол. І він заходився підшивати білосніжний комірець до вовняної офіцерської гімнастьорки. Шив довгенько, бо робив усе ретельно, по-бабському, але дуже повільно.
Ми всі стояли тихо й дивились на копчених риб і бляшанку. І час від часу хтось сопів носом, утягуючи в себе спокусливі запахи.
Коли служивий скінчив шити, він забрав копчених риб із ящика й повернувся в будинок.
А ящик із бляшанкою лишив на східцях.
Як ми не порізались об гострі краї, я не можу зрозуміти. Просто зараз мені це важко уявити.
Хлопці по черзі видряпували пальцями смалець. Я дуже боявся, що мені не дістануться ті золотаві кульки драглів на дні бляшанки. Моя черга пійшла саме в той час, коли від смальцю не лишилося й сліду. І окрушинки драглів дісталися мені.
Як бачите, про один зі своїх перших натюрмортів я розповів. Тепер спробую розповісти про краєвид.
Рік 1943, літо. Теплий-претеплий день. По бірюзовій бані неба купками білого диму пропливають світлі хмарки. Від них по землі пробігають такі ж легенькі тіні, тільки фіалкові. Їхній шлях проліг вохристою дорогою і стежками поміж припорошеної золотавим порохом зелені.
Хорол плине блакитним плесом і здається мені широким. І зовсім мене не дивує, що Хорол – річка велика й широка, а я бачу на тому березі людей. З усіма подробицями постави й одягу.
І міст мені видається височенним, і так страшно дивитися на воду, яка там, у глибині, під ним.
Ми перейшли мостом на лівий берег. Тоді нам треба було спуститись із насипу дороги, щоб потрапити луками на Чумацьку вулицю.
Ось ми вже йдемо з бабусею Мінною лівим берегом Хорола. Бабуся відпустила мою руку, і тепер я можу вільно стрибати по зелених мочарах.
Трава зелена-зелена, соковита й тепла. А вода між кущиками трави теж тепла, аж гаряча. І золотаво-коричневого кольору. Тхне болотом і потолоченою рогозою. І скрізь у кущиках густої, неначе емальованої, зеленої трави сяють блакитні зірочки незабудок.
Ми чимчикуємо берегом. Бабуся – теплою, вибитою, вичовганою стежкою. Я – обабіч, по теплих мочаринах. І сонце сяє, пряжить на всю силу, хоча ще на обід лише підбивається…
На правому березі рух, галас. Звуки несуться над водою по всій долині річки.
Звуки – незрозуміле ґелґотання та дзвінкі удари по м’ячу. То німці грають у волейбол. Німці в чорних трусах, а тіла мають рожеві, ніби поросячі. Там, де німці грають у волейбол, очерет скошено. Зарості очерету значно вище по течії. У тих далеких очеретах уже цієї осені ми сидітимемо три дні, ховаючись від поліцаїв. І врятуємося від «мандрівки» в Німеччину…
Наша стежка повертає праворуч, і ми виходимо на луки. У кінці стежки починаються садки, хати й височенні осокори вулиці Чумацької.
Ліворуч, на початку вулиці Чумацької, під височенним осокором стоїть добротний будинок. Ми в ньому винаймаємо куток. Господиня – Міля Василівна. У неї дочка, доросла тітонька. І в них, у Мілі Василівні й дочки, здоровенний котяра із превеликими цупкими вусами. Я йому таки підстриг вуса іржавими, але дуже гострими ножицями. Був великий рейвах. Здається, це й спричинило те, що нам довелося шукати новий притулок. Хоч то було вже пізніше.
А зараз ми повернули праворуч і йдемо прямо. Не знаю, на що я задивився, але тільки зараз я бачу, що майже в кінці стежки стоять кілька німців з автоматами на грудях. Обабіч стежки в щедрій зелені застигла німецька танкетка. Для нас із бабусею це однаково страшний танк.