Мої Дікамерони
- Автор: Логвин Юрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6420-8, 978-966-14-6419-2, 978-966-14-6306-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мої Дікамерони». Краткое содержание книги:
Ідемо ключем вузькою стежкою попід самісіньким крутим схилом каньйону. Річка весь час петляє. Ось робить ще один вихил, і тут відкривається невеличка долина, з купками верболозу та кількома молодими вільхами.
Зупиняємось. Починається гамір, метушня. Чоловіки докурюють цигарки. Старші скидають лише сорочки та підкачують холоші штанів. Хлопці роздягаються до майок і трусів.
Дівчата й тітки йдуть перевдягатись за кущі. Ті рідкі пагони верболозу, за які вони сховались, нічого не прикривають. Але то межа, за яку чоловіцтву зась. Проте дивитись мені ніхто не забороняє. І добре бачу білі й рожеві тіла із великими обвислими грудьми й тугі невеличкі перса дівчат. Зрозуміло, що малювати їх не можу. Але роздивився добре. Однак усе ж довго милуватись не можу – це впаде в очі. Між поважними рибалками сновигають хлопчаки-носії. Вони йтимуть берегом і тягтимуть одяг ловців.
За командою отамана ловці заходять у воду й стають упоперек течії підковою.
Посередині отаман. Невисокий кремезний дядько. Обличчя червоне, засмагле, важке підборіддя, щоки різані глибокими зморшками, світлі сірі очі примружені й навколо павутиння тонких зморшок. Поряд син отамана. Потім найстарші за віком. А далі – хто як зміг, так і став.
Лишаюсь на березі з хлопчаками-носіями. Витягаю альбом і починаю малювати. До мене найближче двоє хлопчаків просто під берегом. От їх я й намагаюсь схопити в русі. Як вони бредуть проти течії, як піднімають і ставлять свої сітки.
Справа чомусь не йде, хоча ранок біля містка почався добре.
Та не здаюсь і все повторюю й повторюю свої спроби. Міняю аркуші. І щось таки починає з’являтись. Не дуже правильні за анатомією, але справді виразні постави хлопчаків із сітками… На жаль, десь при переїздах, більшість тих неправильних, але дуже живих малюнків, загубились.
– У воду! – вигукує отаман.
І сітки занурюються в тугі струмені води. Вода напинає сітки й дерев’яні розпірки дрібно тремтять.
У жовтаву воду падають навкісно тіні від людських тулубів і сіток.
– Виймай! – дає команду отаман.
Блищать на сонці веселкою мокрі сітки. Виблискують, мов срібні зливки, тріпотливі рибинки. Вправними рухами рибалки пхають улов за спину в фанерну круглу коробку. Риба дзвінко стукотить у коробках. Наче справжній барабанний бій.
Рибалки проходять угору кроків сорок і знову занурюють у воду сітки.
І знову підносять вгору сітки й кожен виймає з них улов. Ураз капловухий хлопчисько зривається криком: «Щука! Щука!» Хапає сітку обома руками, схиляється до неї, припадає до розпорок грудьми. Велика щука, що невідомо як ускочила до хлопчакової сітки, згинається кільцем, пружиною розпрямляється й скажено тріпочеться у вузькій сітці. Тріскають вічка! Хлопчисько репетує, аж заходиться й ось-ось полишить сітку з такою неймовірною здобиччю.
Дебела дівчина, яка поруч нього бреде в потоці, передає свою сітку сусідові й кидається на допомогу малому. Вона вихоплює сітку зі щукою й вискакує на берег. Легко і вправно вивертає сітку.
Велика слизька щука, уся в жовтих цятках по темному тілу, вигинається, підскакує, б’ється об землю.
Дівчина каменем гамселить щуку по голові та ледве впихає у хлопчикову коробку.
Хлопчисько повертається на місце. Дівчина забирає свою сітку в сусіда.
Ловці повільно рухаються вгору.
Береги розширилися пласким зеленим подом. І буйна трава геть уся засипана білим цвітом ромашок. Понад самісінькою водою густотрав’ям бредуть хлопчаки-носії. Поки що їм рідко доводиться підхоплювати рибу, яку викидають на берег рибалки без сіток.
Згинаються й розгинаються лискучі засмаглі спини хлопців. Раз у раз крізь плюскіт і шум води пробивається голос отамана.
Вода вибиває з-під ніг каміння, зрошує бризками, сонячні спалахи засліплюють очі.
Через річку ланцюгом поставали люди. Вони розгинаються й нахиляються, а в їхніх руках мокрими мереживними дзвонами виблискують сітки.
До запори рибалки йшли проти течії години зо дві. І річка крутила то ліворуч, то праворуч. Дно було то кам’янисте, то мулисте. І вода то шумувала, то розтікалась маслянистим плесом. А праворуч і ліворуч здіймались кручі з кучерявими деревами.
Настає найрішучіший момент – дійшли до запори.
Лютує вода в камінні, піниться. Бризкає на випечені сонцем пласкі брили.
Підкова розпадається на окремі шматки – кожен рибалка шукає своє місце. Течія зносить їх, збиває з ніг, вивертає їхні тіла й піднімає сітки, вириває сітки своїм шаленим бігом.
Серед пінистих струменів у водяному пилу руки здіймають сітки-сакулі, мов блискучі скляні мережива, і в них тріпочуть рибини.