Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Хороший, надійний, але не дуже дорогий, — відповів Василь непоганою французькою мовою.
— Можу запропонувати майже зовсім нові — «рено», «іспано-сюїза», «паккард», «б'юїк», «фіат».
Після довгих оглядин, Василь вибрав чорний італійський лімузин «фіат» випуску 1929 року.
— Мосьє розуміється на автомобілях! — сказав моторний чоловічок і загилив таку ціну, що Василь тільки рукою махнув.
— Скільки б дали ви, мосьє?
Перш ніж відповісти, Василь попросив заправити бак, сів за кермо, проїхав по майданчику. Перевірив гальма, прислухався до роботи мотора і, пересвідчившись, що машина в пристойному стані, запропонував за неї три тисячі франків. Довгенько поторгувавшись, зійшлися на трьох тисячах восьмистах франках. Василь дав завдаток з умовою, що ательє допоможе йому дістати права шофера-аматора і дорожні знаки.
Увечері, перед тим як лягти спати, Василь довго вивчав правила вуличного руху у Франції. Вони, як виявилося, простіші, ніж у нього на батьківщині. Потім він розклав на столі карту Франції і позначив олівцем дороги, якими вони мали їхати. Ліза, напівлежачи на ліжку, читала.
— А чи не завернути нам по дорозі на Лазуровий берег? — спитав Василь. — Поживемо там трохи, подивимось, як відпочивають заможні люди. Ця хитра наука може знадобитися нам у майбутньому.
— Але жити там, либонь, дуже дорого?
— Це вже цілком залежить від нас!..
Другого дня, о дванадцятій годині, як було домовлено, до дверей готелю підкотив чорний «фіат» з номерними знаками.
Василь не полінувався ще раз оглянути машину. Впевнившись, що все гаразд, заплатив продавцеві решту грошей і поїхав з ним у дорожню поліцію по права.
Там йому сказали, що звичайно права видають через два дні, але, оскільки мосьє іноземець, то щодо нього діють інші правила…
Минуло три дні, Василь почав хвилюватися — нудно було сидіти в Марселі без діла. Він знову поїхав у «Автоательє» і розшукав знайомого продавця.
— Можу порадити тільки одне, — сказав той, — викладіть сотні зо дві франків, і все буде гаразд. Чиновники дорожньої поліції теж хочуть жити… За дві години я принесу вам у готель права — і не тимчасові, а безстрокові!..
І він додержав слова.
Дороги у Франції були чудові. Обабіч тяглися садки. Дерева стояли в повноквітті, і Лізі здавалося, що машина мчить суцільним квітником. Вражала ретельність, з якою було оброблено кожен клаптик землі.
— Поки що все йде добре, так? — запитав Василь, не зводячи погляду з дороги.
— Не будемо випробовувати долі. Ти ж знаєш, я забобонна…
— Смішно це чути від тебе!
— Зовсім не смішно. Я просто не люблю нічого вгадувати наперед.
— Дурниці! До всякого діла треба братися як слід, і все буде гаразд.
— Заздрю твоєму характерові, упевненості в собі…
— Ну, це хтозна, — пробурчав Василь, і вони замовкли, поринувши кожен у свої думи.
На ніч зупинилися в дорожньому готелі. Не запитуючи документів, портьє мовчки дав їм ключі від номера. Це сподобалося Василеві.
— Схоже на те, що в цій благодатній країні можна жити без усяких дозволів і віз, — сказав він Лізі.
— Навряд чи з порядків у дорожньому готелі слід робити такі висновки!..
На світанку вони знову рушили в дорогу. Василь мав адресу недорогого пансіонату на Рів'єрі. Хазяйка, гожа бабуся, що скидалася на класну даму, прийняла їх вельми люб'язно і запропонувала дві чудові кімнати на другому поверсі з видом на море.
Курортний сезон ще не почався, але на Рів'єрі життя вирувало. В цю пору року, коли ще було не дуже жарко, тут відпочивали переважно літні чоловіки, що вже відійшли від справ, та старі жінки, які ще молодилися. Вода в морі була досить тепла, і вдень золотий пісок величезного пляжу ряснів різноколірними великими парасольками, кабінами, купальниками. Вечорами літні люди, немов боячись прогаяти час, веселилися аж до знемоги. З відчинених вікон ресторанів, казино та нічних клубів гриміла музика. Чоловіки у вечірніх костюмах, розмальовані старі жінки в декольтованих сукнях танцювали до нестями.
Василь незабаром зрозумів, що, живучи в недорогому пансіонаті, де зупиняються люди середнього достатку, переважно іноземці, корисних знайомств не заведеш. Перебратися ж у дорогий готель, відвідувати фешенебельні ресторани вони не могли, бо мали обмежені кошти. Тому Василь поклав не затримуватися на Рів'єрі. Проте і тут, у пансіонаті, він не марнував часу.
Людина за характером стримана, навіть потайна, Василь умів, коли цього вимагали обставини, бути люб'язним і привітним. Умів він швидко і правильно оцінювати людей. Ці якості і допомогли йому відшукати серед вісімнадцяти мешканців пансіонату потрібну людину і зблизитися з нею.