У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Бове, ще не бачив позад себе на скруті невідступних, розпростертих на золотому екрані заходу чорних гіллястих крил бовейської катедри.

Цей Ґермант, ніби зійшовши з романної сторінки, був для мене примрійним краєвидом, який я ледве міг собі уявити і тому так палко мріяв побачити, краєвидом посеред справжніх земель і доріг, де могла раптом появитись якась геральдика, за дві милі від вокзалу; я все згадував назви сусідніх селитьб, ніби вони були біля стіп Парнасу чи Гелікону; і здавались вони мені найкращою умовою — з топографічного погляду — для зародження таємничого явища. Я знову оглядав під вітражами комбрейської церкви мальовані герби, чиє поле заселяли з віку до віку сеньйоріями, що їх цей славетний дім через шлюби і купівлю стягав до себе з усіх куточків Німеччини, Італії та Франції: безкраї землі на Півночі, могутні міста на Півдні, які злучилися, утворивши Ґермант, і з утратою своєї матеріяльности повписували алегорично свої зелені донжони або сріблясті замки в його лазуровий герб. Я чув розмови про славні ґермантські гобелени і бачив, як вони, середньовічні, блакитні, цупкенькі, яскріли хмарою на легендарному амарантовому імені на узліссі заповітної пущі, де так часто полював Гільдеберт, і я сподівався, що всі тайнощі тих земель, всі тайнощі найвіддаленіших віків я збагну, не пускаючись у мандри, а тільки підступивши на мить у Парижі до дукині Ґермантської, каштелянки замку й озерної пані, ніби її вид і її слова були овіяні особливими чарами тутешніх лісів та річок і мали ту саму печать старосвіччини, що й давній кодекс звичаєвого права, бережений у її архіві. Саме тоді я познайомився з Сен-Лу; він сказав мені, що замок почав називатися Ґермантським допіро від XVII віку після купівлі його предками. До тієї пори Ґерманти жили в сусідстві, а титул їхній походить не від назви цієї місцевосте. Містечко Ґермант дістало назву від замку, під яким розкинулося, а щоб не нівечити замкового краєвиду, чинний тоді сервітут розпланував вулиці й обмежив висоту будинків. Щодо гобеленів, то їх ткалося за малюнками Буше; їх придбав у XIX сторіччі один з Ґермантів, знавець, і висіли вони поряд з поганенькими полотнами ловів, які намалював він сам, у дуже бридкому салоні, оббитому андриноплем і плюшем. Ці пояснення Сен-Лу ввели до замку елементи, чужі імені Ґермант, і я тепер не можу оцінювати мурування замку з самого звучання складів. На тлі назви вже не світив відбитий в озері замок, і садибою дукині Ґермантської мені нині видавався її палац, палац Ґермантів, чистий, як її ім’я, бо жодна матеріяльна і непроникна часточка не порушувала і не каляла його прозоросте. Як «церква» означала не лише святиню, а й зібрання вірних, так і палац Ґермантів обіймав у собі всіх осіб, які брали участь у житті дукині, але ці люди, яких я зроду не бачив, були для мене лише славними і поетичними іменами, а що зналися вони з людьми, які для мене були теж тільки іменами, то ще більше посилювали і ще ревніше хоронили таємницю дукині, творячи довкола неї широкий ореол, який як і блякнув, то хіба ближче до свого кресу.