У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Що ж до садка, обмурованого високими мурами за палацом, садка, де дукиня Ґермантська частувала влітку по обіді оранжа-дою й лікерами, то як я міг би сумнитися, що сидіти там між дев’ятою та одинадцятою вечора на залізних стільцях, обдарованих не менш магічною владою, як шкіряна канапа, і не дихати особливими леготами Сен-Жерменського передмістя так само неможливо, як відбувати сієсту в оазі Фіґюнґ і воднораз бути не в Африці? Єдино уява і віра здатні виокремити деякі предмети, деякі істоти і створити атмосферу. Овва! звідати мальовничі за-кутини, переміряти западини та згір’я, оглянути видатні пам’ятки та мистецькі роботи Сен-Жерменського передмістя, очевидно, мені вже не судитиметься! Я здобрів тим, що з трепетом видивлявся в чистому морі (без надії туди пристати), — ніби на крайній до мене мінарет, ніби на першу-ліпшу пальму, ніби на окраїну промислового комплексу чи на узлісся екзотичної пущі, — на зачовгану постилку узмор’я.

Палац Ґермантів для мене починався від надвірної брами, а для дука його прибудови тяглися ген-ген, бо він, вважаючи всіх своїх пожильців за фермерів, за вілланів, за орендарів раціональних дібр, з якими неьцанькаються, голиврр вранці^, нічній сорочці при вікні, сходив^щі щщщцьї, ^адещ^^іі^рг^ди, в камі-зельці, у піжамі, у волохатій шкотській куртці якогось крикливого кольору, в куцому ясному напівпальті, коротшому за маринарку, і велів головному конюхові пускати шлаптю свіжокупленого коня. Не раз, не два кінь розбивав вітрину Жюп’єнові, той вимагав відшкодування, а дук кипів від обурення. «Навіть якщо забути про те, скільки добра робить дукиня квартирантам і парафіянам, — казав собі дук, — вимагати чогось від нас — безсоромність із боку цього хлюста». Проте Жюп’єн правив своєї, ніби зовсім не тямлячи, що за «добро» робила коли кому дукиня. Але ж вона справді славилася доброчинністю, та що всіх не ола-скавиш, то пам’ять про одного обмилуваного дає підставу утриматися від допомоги іншому, на його превелику досаду. Але все зводилося не лише до благодії — зрештою, ця дільниця уявлялася дукові — і то на добрі гони — лише продовженням його дитинця, розлеглим манежем для його коней. Справдивши, як новий кінь клусує сам, він казав його запрягати й об’їхати сусідні вулиці, причому головний конюх біг при повозі, тримаючи в руках віжки, і ганяв коня туди й сюди перед дуком, а дук стояв на пішоході, здоровенний, рослявий, у ясній парі, з сигарою, простоволосий, з винозорим моноклем, аж поки сам не стрибав на передок, аби ще раз випробувати коня, і їхав, уже в новому запрягові, до своєї полюбовниці на Єлисейські Поля.