Цифровий, або Brevis est

— Так?! А якої породи?

— Усяких.

— Що, у квартирі? А батьки?!

— Батьки не знають, — він поблажливо осміхнувся. — Я в мережі розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчі за живих, якщо породисті. Якщо їх правильно виховувати, добирати партнерів, лікувати, дресирувати…

— У мережі?!

— Ніколи не чула? Люди заводять у мережі собак, тримають у віртуальних будинках… Водять у гості до сусідів… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякі влаштовують собачі бої, але я бійцівських не вирощую. У мене декоративні й мисливські, — Арсен відчув натхнення. Він нікому не розповідав — отак, за столиком, у реалі, — про свою роботу.

Мар’яна недовірливо гмикнула.

— Ти що, ні в які ігри не граєшся? — запитав він недовірливо.

— Я блоґер, — сказала вона з гідністю. — Маю три сотні френдів.

— Знаю! У мене мама теж блоґер, — Арсен із задоволенням порушив красу й цілісність шоколадного тістечка — і побачив відбиток своїх зубів у коричневій масі.

Його мама ніколи не дивилася серіалів по телевізору, і в дитинстві він цим трохи пишався. Зате його мама жила всередині серіалу, він почав це розуміти тільки в минулі півроку-рік. Вона день у день переказувала батькові за ранковою кавою або в неділю, за розігрітим у мікрохвильовці сніданком, — переказувала чужі розмови, коментувала події та репліки, і на її одухотвореному молодому лиці ясно палали очі. Вона стежила за життям не менше як сотні людей, деякі з них були її близькі друзі, деяких вона щиро ненавиділа: «Після цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негідник, ще цим і пишається! Я його забанила, не розумію, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купі гною…»

Мар’яна підхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала білий молочний шар і милувалася ягідкою, тримаючи її за зелені чашолистики.

— Ти чого її розглядаєш?

— Уявляю, ніби зараз літо, — пояснила Мар’яна. — Дуже люблю червень. У червні така полуниця, — вона повернула ягідку, наче ялинкову іграшку. Потім одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.

— А на фіга тобі блоґ, Мар’яно? — запитав Арсен. — Вести щоденник напоказ — це якось…

— Дурниці! — Мар’яна трохи образилась. — Це обивательське судження людини, далекої від питання. Блоґи бувають різні, для різних цілей. Хтось справді веде щоденник напоказ. Повно таких дурнів. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блоґ — іспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякі концепти.

— Виходить?

— Питаєш! Щодня прибуває френдів, і це без спеціальної розкрутки… Знаєш, що я помітила? Пишеш звичайний, середній, непомітний пост — коментарів мало, а френдів додається. Напишеш щось гостре, скандальне — коментарів багато, а френди починають відпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…

Арсен помітив у її очах особливі іскорки — такі бувають у людини, якій цікава тема розмови. От і мама, коли говорить про свій журнал, ніби світиться зсередини.

— Зайди якось, добре? — Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. — У мене у френдах наші з класу: Лада, Світлана, ще отой Кузьма з паралельного…