Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Куди вже далі! Але знаходилися й такі, котрі стверджували (клялися й божилися при цьому та на хресті заприсягалися, самі в те щиро вірячи), що Дмитрій — «восставший из гроба мертвец, некогда живший, а потом умерший и оживленный бесовской силой на горе христианству». (Щось на кшталт сучасних зомбі.)
А далі... Далі розказували про Дмитрія і не такі страхіття! Навіть через роки після його загибелі у багатьох від тих розповідей волосся на голові сторч ставало! Буцімто якось «пішов Гришка Отреп’єв по льоду під Москворецький міст і хотів було утопитися в ополонці, де баби своїм мужикам портки полоскали, аж тут — тиць! Лукавий! З ріжками та з хвостом, нечиста личина. Ей, ей, кричить, постривай топитись! Краще мені віддайся. Весело на світі поживеш. Я можу тобі багато злота-срібла дати і великою людиною зробити!» (Дехто із слухачів ні-ні та й думав: і пощастило ж тому Гришці! От мені б такого біса здибати!..) Гришка Отреп’єв і говорить йому: «Зроби мене царем на Москві!» — «Тільки й ділов-то? — дивується лукавий. — Это мы могем. Але ти віддай мені душечку свою і угоду кровію напиши!..» — «Тільки й дєлов-то, — у свою чергу дивується Гришка. — Это мы могем...» І віддав нечистому душу свою і кровію написав про спілку з тим бісом, будь він неладний, не при ночі будь його згадано!.. Ось таким робом, якщо вірити народній ясі, й отримав якийсь там Гришка Отреп’єв московський престол...
І все ж варто зазначити, що попри ці байки, вельми популярні тоді в народі, ще жоден самозванець у всесвітній історії — а їх там було та було! — не користувався такою підтримкою, як Дмитрій Іванович! Історики сходяться в одному: народ щиро і непримусово любив Дмитрія і навіть був готовий покарати його хулителів. Більше того, якщо хто зважувався назвати Дмитрія «несправжнім», то за словами сучасника, «той і пропав: будь він монах чи мирянин — відразу ж уб’ють або втоплять!»
Любити — любили, але ж вони, як підоспіла лиха година, його і вбили.
Але як би там не було, а Дмитрій (чи Григорій Отреп’єв, який видавав себе за Дмитрія, — якщо це відповідає істині), назавжди зберігся в історичній пам’яті руського народу. Про нього й досі існують незабуті легенди й передання та пісні, у яких правда і фантазія вже навічно переплелися і де билиця, а де вигадка — хто й уторопає. Оскільки був він незвичайною людиною, то й виступає в народних піснях чаклуном всемогутнім і намагається — у все тих же історичних піснях — вилетіти з палацу, у який вже увірвалася ошаліла юрма, що її вели і нацьковували бояри-змовники.
Він буцімто і полетів. Ще й досі десь літає на Русі. А тіло, що його тоді, у травні 1606 року, у Кремлі розтерзала юрма, зовсім і не його тіло. То він чиєсь замість себе ошалілій черні підсунув...
Не відстає в тих переданнях та піснях від Дмитрія і вона, цариця його. Бо теж володіє чаклунством, як і муж-цар її.
«Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала, незрозуміла і відторгнута людьми і часом, — свідчить сучасний історик. — Тільки в образі чаклунки вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народові, і він одразу ж ув’язнив її навічно в Коломенській башті».
З тієї башти Коломенського кремля — восьмий, найвищий, ярус! — вона — чаклунка! — врешті-решт і випурхнула сорокою-білобокою. І теж звідтоді десь літає у небесах Росії — слідом за мужем своїм, царем і бісом, якого вона так любила, так любила...
А була вона — буцімто чарівниця, як у піснях співається (а може, й справді нею була, чарівницею?) — всього лише дівчиною з далеких від Москви Карпат, юною графинею, до того фатального (а раптом і щасливого — хто тепер достеменно скаже?) одруження з царем Русі, з Дмитрієм Івановичем, про якого й нині співають, що крильця він таки добув собі диявольські і дияволом полетів...
Повість перша. Самбір. У замку королівського старости
I. І квітла вона чічкою з карпатських полонин...
Це про неї, шістнадцятилітню — тоді — шістнадцятилітню! — нічим до того не вдатну дочку воєводи і нікому в принципі, крім домашніх, не відому, таку собі юну панночку, хоч і з родовим титулом ясновельможна, — як шанобливо величали панів, гетьманів та їхніх дружин при звертанні до них чи в розмові про них, — так ось це про неї, але пізніше, через віки та віки писатимуть (дивуючись при цьому):
«Хто ж така ця Марина Мнішек, яка з першого погляду безтямно закохала в себе самозванця — претендента на російський престол, і так, що він заради неї готовий був від усього відмовитись? Янгольської краси жінка чи демон, перед якими не міг встояти запальний авантюрист?