Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Більше століття минуло звідтоді, а віз, як писав байкар, і нині там.
Бо все ще з архіву виймається істориками справа про «убієння царевича Дмитрія» і такою ж невирішеною повертається у все той же архів.
Щоб знову і знову її звідти видобувати.
Щоб знову і знову її туди запроторювати, все в тій же іпостасі — невирішеною. Бо ж і справді це ще «нікому не вдавалося», тож вона там і лежить благополучно. З надією: а раптом усе якось само собою розв’яжеться? А воно чомусь не розв’язується.
Взагалі, це була неординарна особистість, син (чи не син) царя Івана Грозного, російський цар Дмитрій Іванович! Особливо лякала й дивувала московитів буцімто «нецарська» поведінка Дмитрія та різні його чи не чудернацькі примхи. Це він, зокрема, велів поставити перед своїм палацом у Кремлі статую мідного (але ж і блищала, як сонце заглядало до Кремля, просто жовтим вогнем спалахувала!) Цербера з трьома головами — «адського стража», три щелепи якого (і додумався ж цар! Що він — мала дитина? Знайшов іграшку!) могли відкриватися і закриватися, відтворюючи при цьому клацаючий звук. Як наче збиралися кого живцем згламати! А згламати було чим — три голови з трьома жахливими ротяками! (Не забуваймо: за грецькою міфологією Цербер (Кербер) — лютий триголовий пес, який стереже вихід з Аїда (пекла). Щоб умилостивити Цербера, греки клали в труну медовий коржик, що його померлий мав віддати тій триголовій псині. В переносному значенні Цербер — найзліший і найлютіший страж.) А це — історія із статуєю Цербера — було всього лише безневинним дивацтвом Дмитрія, який любив подібні прибамбаси, як би ми сьогодні сказали. Проте хоч і безневинні, але — небезпечні, адже той мідний Цербер дуже лякав богобоязливих і простецько-наївних московитів, котрі не розуміли розіграшів і кожну таку витівку сприймали всерйоз. А тому московити з острахом згадували того триголового мідяного пса перед входом до царського палацу, що так загрозливо — та ще добре перед тим начищений піском — спалахував проти сонця, наче віщуючи щось недобре. Наче бідами погрожував Москві.
А ще якось взимку з наказу царя на льоду Москва-ріки спорудили крижану фортецю для військової забави, що зображувала Азов. І все б нічого (руські і справді брали той триклятий Азов), але... Річ у тім, що на стінах потішної фортеці були понамальовувані різні химерні й жахні чудиська, що мали символізувати «силу татарську». Дивно, але московити злякалися тих чудиськ з рогами — надто вони були схожими на чортів, цур їм, пек, не при ночі будь сказано! Це пізніше й використають бояри, коли підбурюватимуть недалеку чернь виступити проти царя: він, мовляв, «поганий», і про це свідчать ті чорти-біси та дияволи різні, що їх з його веління понамальовували на стінах потішної фортеці на льоду Москва-ріки. «Дмитрий есть царь поганый, — на всіх перехрестях кричатимуть бояри, які ще вчора закликали народ вірно служити йому, — не чтит святых икон, не любит набожности, питается гнусными яствами (вся біда була в тому, що Дмитрій любив не російську, а європейську кухню), ходит в церковь нечистый прямо с «ложа скверного», еще ни разу не мылся в бане со своей «поганой царицей». (Себто царське подружжя милося, але — нарізно. А це на Русі у ті часи вважалося чи не гріхом. Ба, ба навіть підозріння викликало, а чому це муж та жона, що, як відомо, одна сатана, не миються у лазні разом, га? Який «поганий» приклад цар подає іншим, га? Га??? Ні, тут щось теєчки... не так. Не інакше як вони не той, не християни. А він, мабуть, так і не руський. Бо руські царі ходять у лазню лише зі своїми «женушками» і таке там витворяють, таке!..) Тож і виходило, що Дмитрій зовсім-зовсім і не «крові царської»!
А ще опозиція почала звинувачувати царя, що він — чорнокнижник (жахливе у ті часи звинувачення), знається на «чорних» чаклунських книгах, бо зело грамотний дуже. А відтак, він — «чаклун і єретик, який уклав спілку з нечистою силою». Оскільки такі чутки повзли й повзли по Москві, то лише дехто вважав Дмитрія незвичайною людиною, більшість — підсобником диявола! Вважалося, що він ще за молодих літ, ледь чи не хлопчиком, намагався встановити контакт з нечистою силою. І встановив. Ось чому його «грамота не від Бога, а від диявола».
Буцімто (так розповідали і при цьому божилися-заприсягалися) «он в Польше продал бесам душу и написал им кровью рукописание», — судили в Москві й пересуджували. Біси обіцяли зробити його царем, а він їм за це обіцяв від Бога відступитися — жах, жах!
Інші ж запевняли: ні, не зв’язувався Дмитрій з бісами, понеже він сам і є... біс. «Он явился в человеческом виде, чтобы смущать христиан и творить себе игрушку с теми, кто отпадает от христианской веры».