Матінка Макрина

Я звичайна жінка: лихі люди мене кривдами не змінили, а якби навіть мене хтось із ніг до голови позолотив, теж ніяк би я не змінилась: ось, одне тіло й у ньому одна душа. Я гарно не співаю, не вмію гаптувати, як сестра Юстина Шлеґелівна, що вже нічого не вигаптує, бо їй викололи очі, не малюю, як сестра Розалія Медонецька, якій муром покалічило і руки, і ноги, і голову, що вона одразу сконала, але одне я завжди мала — нюх. Нюх, як у хорта. Не до запаху сіна і лілій, ладану і гною, не до ароматів і пахощів, а до людей, що кожного за двісті кроків винюхувала. А від Семашка мені давно сіркою відгонило, давно я дивилася на нього й ніби бачила єпископа, якому повинна зберігати послух, а за коміром у нього чорта винюхала. Тож коли він вдерся до монастиря, хвіртку виламав, привів солдат, перелякані сестри прибігли до мене, нічого не розуміючи. Але я розуміла аж надто добре. Бо теж не вперше цей віровідступник, схизматик на наш монастир нападав, тривожив сестричок, довбешкою чорною, кудлатою, як у чорта, лякав, не вперше, як вовк поміж овечок, як хитрий лис поміж курочок біленьких, ступав, то запобігав, то ікла шкірив, немовби в ньому увесь цей звіринець клекотів, бо був у ньому ще слизький змій, і жорстокий лев, і смердючий, зашкарублий кнур… Він приїхав одного разу й одразу ж здався мені якимось переміненим. Ще раніше весь ранок між молитвами я думки позбирати не могла, ходила з кутка в куток, якийсь неспокій у собі маючи, який ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не ввіб’єш, і коли раптом побачила крізь віконце, крізь маленьке віконце, вирізане в грубому стародавньому монастирському мурі, жовтий туман, що від його брички курився й висів над усією вулицею, бо він ще тоді однокінною непоказною бричкою їздив, то я раптом відчула, мовби в серці моїм голос якийсь промовив: