Tattoo. Читання по очах

– Я ж уже казав, – став «у третю позицію» Лисиця, – волю не міняю ні на що. Навіть на погони генеральські… А, до речі, коли вже тебе ощасливлять?

– Ти, Богдане, як дитина мала, – аж образився полковник. – Чудово ж кумекаєш, що посада в мене полковницька. Звідки ж «генералу» взятися?

– А нібито всі генерали лише за посади зірок щасливих нахапали…

– Не всі. Але… Немає стільки грошей. Та й зв’язків таких «у верхах»… А хіба я полковником не гожий?

– Та гожий, звісно, але…

– Отож-бо й воно, що «але»… – перейшов на серйозність Кодаковський. – А що там про донецький випадок уже нанюхав?

– Поки нічого. Ще не нюхав. – Лисиця ледь усміхнувся. – Тільки принюхуюсь.

– Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?

– Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.

– Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.

– Та нема питань, – зрадів Лисиця. – Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око – дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.

– Ванґа, правда, й без очей бачила, – «штрикнув» логікою Кодаковський.

– Гм… Це точно, – погодився задумливо Богдан. – А може – ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.

– Усе може бути, – обережно мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.

– Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.

– Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.

– Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.

– Не перехвали.

– Не буду. Ти ж мені ще потрібен.

– Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…

– Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.

– Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.

– Та я в курсі. Але – непоганим.

– Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.

– О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.

– Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.

– Ти теж не перехвали.