Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
– Ха! – видихнув головред, усміхнувшись. – Тому я й загріб цю тему. Звичайні вбивства – це ж не твій профіль.
– Смійся-смійся, – закивав Лисиця, – але насамперед я – все-таки професор, а вже потім твій підлеглий… Та й відколи вбивства стали «звичайними»?
– Правильно, – кивнув Бондаренко. – Професор. А значить – людина розумна. Найгомосапієнсніша з усіх гомосапієнсних. Саме твоя голова тут і потрібна. Офіційне розслідування зависне. Як завжди. Поживитися тут явно нічим. Доказів на поверхні – нуль. Та й убито не банкірову дружину чи нардепа пузатого. Ворушитися особливо не будуть. Ніхто тобі й не заважатиме.
– А ти вже вирішив, що я цим займуся? – Лисиця дивився на «шефа» невідпорно. Ніби хотів «продивитися». І випалити його наміри.
– По очах читаю, що займешся. – Обличчям головреда гасали грайливі бісики. І проганяти їх він не збирався. Та вони й не пішли б.
– Не знав, що вмієш, – показав Богдан невдоволення, але за ним ховалася цікавість.
– Я вмію ще й не таке, – почав грати Бондаренко, – але прочитати твій запал нескладно. Великі яскраві букви.
– Латиниця чи арабська в’язь?
– Не повіриш, – не збавляв оберти «шеф», – банальна кирилиця.
– Повірю, – стримав усмішку професор. – Сам же писав.
– До речі, про «писав», – посерйознішав головред. – Коли роман про свої «вовчі» пригоди закінчиш?
– Наші, Сергійку, наші. – Лисиця показав аксакала. Майже вийшло. Років тридцять не дотягнув.
– Нехай буде гречка, – радо погодився Бондаренко.
– Думав тижнів за три, – видихнув утому Богдан. – Хоча тепер…
– Роздвоюйся. Ночі не спи. Але пропускати цей шанс… – Головред знову одягнувся у звичну «шкуру».
– Чудово розумію, – закивав професор. – А тут іще й кафедра підпрягає…
– Тоді розтроюйся, – прогримів вироком «шеф».
– Якби ж міг… – Лисиця вже серйозний. Тут не до жартів.
– Зможеш. Після вовкулак[1]… Так, – спинив дискусію головред непідробною рішучістю, – придумуй, що хочеш, а це вбивство має стати «нашим».
Лисиця почав кусати губи. Потім укинув у чай ложку меду й став колотити. Подумки кудись дременувши.
Задзеленчав стаціонарний телефон. Бондаренко почав розмову. Наче крізь сон, Богдан розумів, що головред когось лає, але, кого і за що, утямити, звісно ж, не міг. Заважала відсутність. Відсутність тут і зараз. Уявляв ту людину, з виколотими очима. Добре, якщо зробили це вже після смерті. А якщо до? Жахливі миті. А потім усе закінчилося. І очі вже стали непотрібними. Як і решта всього. Непотрібними… Стоп! А якщо вбивця не хотів, щоб цей майстер тату щось побачив? Якщо це йому було настільки важливо? Але ж мертвий уже нікому нічого не скаже. До чого тут очі? А що, коли вбивця так замітає сліди? Пускає хибною стежкою? Ходіть довкола виколотих очей, а я собі «замулюсь» глибоченько. І ніколи й ніхто… Гм… Може бути. Поміркуй іще – з десяток варіантів придумаєш. І всі вони мають право на життя. Доки сидиш у цьому затишному кабінеті. І лише перевірка кожного покаже, що викинути в кошик для сміття, а що вперто дотискати. Лишається дрібничка: почати роботу… Але… Спочатку випий чаю. Допоможе. Думати він допомагає завжди…
Бондаренко давно закінчив говорити й тепер, усміхаючись, стежив, як Лисиця справді роздвоївся. Один, як робот, колотить майже холодний чай, а другий гасає Всесвітом. Тим, що поза кабінетом… Але два Богдани головредові не потрібні. Бо з кожного зиск невеликий. Треба зводити їх в одного. Отого. Багатьом знайомого.
– Скоро й ложка розчиниться, – «штурхонув» замріяного «робота» Бондаренко.
Лисиця одразу став одним. Швидко й безболісно. Без головредових надсузиль. І медичного втручання.
– Кажу… – почав було «шеф», але професор одразу відповів:
– Не хвилюйся, куплю нову. Срібну. Вовкулаки мають здатність не закінчуватися. Та й інша нечисть теж.
– Про що задумався? – знову прочитав по очах головред.
– Про очі, – замучено відповів Лисиця.
– Якоїсь красуні чи…
– Чи.
– Гм… Це правильно, – аж зрадів Бондаренко. – А в Донецьку давно був?
– Правду кажучи, ніколи, – несподівано прозрів Богдан.
– Ого. Тоді все за нас. «Розширюємо географію» твоїх поїздок. А то закордони вздовж і впоперек по кілька разів, а вдома…
– Ну, раз треба, – вдарив по колінах професор і підвівся, – значить, будемо. Тільки дзвіночок зроблю.
Дістав мобільного. Набрав Кодаковського. Той радо привітався. Лисиця без підготовки запитав:
1
Див.: В. Васильченко. Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки.