Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Ваш любий Керк, на якого ви так сподіваєтесь…
— Коли слова ваші не плід роздратування а чи ображеної, хворобливої фантазії… Невже це правда?
— Бачить бог, — отець-доктор знову перехрестився. — Нас з вами мають за ніщо. В мене таке передчуття, ніби сидимо ми на пороховій бочці й з усіх кінців тянуться до неї бікфордові шнури… Десь уже запалили, от-от вибухне, а хто підпалив, не знаю.
— Ну, це ви занадто… Перебільшуєте… Не такі вже кепські наші справи. Днями матимемо радіо з краю. Тур сам зацікавлений, аби швидше обернутися з мандатом. Та й Кук навряд чи опиратиметься, як-не-як, а генеральний секретар УГВР, то має дбати про інтереси її закордонного представництва. А матимемо мандат від проводу воюючої України, то всі оті Бандери разом із своїми Стецьками сидітимуть у глибокій дірці. До того скажу: не віриться мені, щоб генерал Керк…
Тихо прочинилися двері, й чернець жестом запросив їх заходити. Тут Гриньох уперше вгледів його очі й занепокоївся, напружуючи пам'ять. Йому здалося, що десь уже бачив це бліде, аскетичне обличчя, але, де саме, пригадати не міг.
Кабінет монсеньйора Альфредо Оттавіані, на відміну від скромно вмебльованої приймальні, був оздоблений у відповідності до готичного стилю, який, з віками всотавши всілякі новації, набув ознак крикливої еклектики. Сам монсеньйор, невеличкий на зріст, кругленький чоловічок з черевцем, викотився з-за столу, розтягуючи в посмішці повні червоні губи. Вся його постать мала б кумедний вигляд, якби не очі — гострі, розумні, вольові. Досить було зустрітися з ним поглядом, аби зверхність цього чоловіка, його крицева воля не викликали у вас бажання противитись його думці, логіці, наказам. Одну лише мить ці очі були ніби привітними, а вже наступної вони стали непроникними навіть для таких тертих добродіїв, як гості монсеньйора. Пухкенька ручка кардинала, оздоблена обручками із золота й коштовного каміння, після того як до неї приклалися вожді визвольної ради, владним жестом вказала на фотелі. Сіли глибоко, мало не на підлогу. Чернець став у них за спинами й тихим голосом почав перекладати те, про що говорив Оттавіані. Монсеньйор походжав перед ними, міряючи встелену килимом підлогу, й від того, що вони сиділи низько, видавався їм високим і величним. Однак цих маленьких хитрощів кардинала гості не помічали. Їх непокоїв галицький акцент перекладача. Обидва гарячково згадували, чи не наговорили в його присутності чогось зайвого.
— Панове, ми змушені були запросити саме вас, — на диво міцним голосом почав кардинал, — саме вас тому, що з-поміж української еміграції ваше політичне угруповання справляє більш пристойне враження. Ми пам'ятаємо й ваші особисті заслуги в справі атентату над зрадниками віри Галаном і Костельником…
Лебедь повів оком на Гриньоха. Той неначе закам'янів. Слухав, як здалося, більше ченця, що стояв позад нього, і напружено щось пригадував. Лебедь і собі глянув на перекладача й одразу згадав, де саме зустрічався з цим сухорлявим єзуїтом. Та цур їм, отим недоречним згадкам. Вони мали навалитися на нього оце зараз, коли не можна прогавити й жодного слова з того, про що вів мову монсеньйор кардинал. Лебедь навіть шию витягнув і вухо наставив, дослухаючись.
Чи то отець-доктор мали таку вразливу пам'ять, а чи просто в ній через глибшу втаємниченість у справи збереглося більше разючих деталей, але позбутися згадок йому ніяк не вдавалося. Він теж ніби уважно слухав кардинала, проте голос перекладача владно переносив його думки в минуле.
…У Львові скасовано унію! Такого удару католицька церква не знала давно. «Покарати! Жорстоко покарати відступника!» — волали прелати конгрегації. Проте папа Пій XII, хоч і сам скреготав зубами на доктора Гавриїла Костельника, але з присудом не поспішав. Він скликав прелатів, аби порадитися зі своїми мудрими архіпастирями. На розсуд монсеньйора Пачеллі кардинали висунули два важливих питання: атентат над ініціатором розриву з Римом, доктором Костельником, і справу канонізації покійного митрополита Андрія Шептицького. Папа для обговорення залишив одне — проголошення святим уніатського митрополита, церкви якого вже не існувало.
— Ми не дамо їй загинути! — впівголоса, але досить твердо, переклав слова монсеньйора отець єзуїт. — Найближчим часом ми зберемо в Римі конференцію уніатських єпископів. Під час відправи урочистої архієрейської літургії вони заприсягнуться на вірність. Скажуть, що в храмі при престолі святого апостола Петра від імені українського католицького народу поновляють сповідання католицької віри, як це зробили в цьому ж таки храмі преосвященні єпископи Потій і Терлецький, творці Брестської унії. Я підкреслюю, не греко-католицької, а саме католицької віри. Бо це «греко» довело нашу церкву у вашому краї до загибелі. Коадютор покійного митрополита Шептицького й останній митрополит Йосип Сліпий виявив себе як людина твердої віри. Навіть перебуваючи в більшовицькій в'язниці, він не полишив турботи про долю церкви. В своїх листах до папи постійно наголошує на тому, що католицька церква на Україні не вмерла, а лише пішла в катакомби й бореться. Ми сподіваємось, що в цій боротьбі за віру ви, панове, і ваші співвітчизники, які не склали зброї, допоможуть відродженню уніатства…