Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
— Так он що це за «полювання» у тебе було! — розсміявся я. — Ніколи б не здогадався, що тебе примусило гасати тайгою.
— Тепер ти знаєш усе і годі про це. Від сьогодні ми — друзі. Обов'язково попрошу діда Аяна, щоб дозволив приєднатися до нас. Не бійся, Шаманська печера не так уже й далеко звідси.
— Не варто просити, все одно взяти мене Вічний Мисливець не погодиться. Адже тайги я зовсім не знаю.
Чингіс замислено помовчав. Він і сам засумнівався.
— Ні, чому ж… Якщо повірить, що ми справжні друзі. Ну, звичайно! Дід Аян не захоче ображати мого друга.
3
Повернувшись до селища, я побачив, що батько чекає мене на розі, неподалік будинку, в якому знаходиться наша квартира.
— А куди це ти зник з-за столу? — стривожено запитав він. — Ти ж, мабуть, і не поснідав, як слід. І взагалі, що за манера?
— Я поснідав, усе гаразд. Ріка тут у вас дуже красива, а за нею — гори. Ми ж будемо в Нордані тільки місяць, а хочеться встигнути побачити все, що тільки можна.
— Ну хіба що… — повільно відступав батько. — І все ж, ти, старенький, попереджай. — «Стареньким» батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось мені. — Ясна річ, ти вже дорослий і вільний у своїх діях. Але, знаєш, тайга є тайга.
Таким, у штормівці, він мені подобається ще більше, ніж завжди. Атлетичний, трішечки схожий на Жана Маре… От тільки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його «задерикувата» стрижка лишається для нього «модною» ще з інституту, від тих часів, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тільки дивуватися, чому це матері вона здається «несолідною». Напевне, вона просто не розуміється на чоловічих стрижках. А може, і їй теж хочеться, щоб він більше був схожий на відомого актора?
— А я оце щойно познайомився з одним хлопцем із нанайського села.
— З Еймона? — здивувався батько. — Коли ти встиг?
— Його звуть Чингісом. Обіцяв, що завтра чи післязавтра завітає до мене в гості. Як нас розшукати — я пояснив. До того ж, він обіцяв познайомити мене зі своїм дідом.
— О, то це, напевне, внук Аяна, Вічного Мисливця.
— Він. Як ти здогадався?
— Про хлопчину я тільки чув, але з Вічним Мисливцем знайомий досить давно. Цікавий чоловік. Був провідником кількох геологічних експедицій, добре знає кожну стежину. Та й мені теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордоні вічної мерзлоти. І трапляються місця, де грунт розмерзається так, що будівля може увійти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожній долині, ущелині, свій мікроклімат. І будівельник повинен знати його особливості, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сході.
— А ще ти хочеш, щоб я став будівельником, — додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким він мріє побачити свого сина.
— І станеш ним, — цілком серйозно підтвердив батько. — Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професії?
— Проти, але не принципово, — намагаюся звести все на жарт.
— Отож бо, — невизначено якось підсумував батько. — І в Нордані тобі сподобається. Але люди які! Мужні, мудрі. У цьому краю, в тайзі та в горах, саме життя примушує людину мудрішати. Ось так.
Я вдячний батькові, що він уміє говорити зі мною, як з рівним. Навіть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б між нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячості і тактовності сказати: «Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною…»
Якось, усвідомлюючи свою провину, я навіть порадив йому: «Та дай мені добряче, і не псуй собі нерви. Адже я заслужив». Але він розважливо похитав головою: «Бачиш, старенький, можливо, тобі й справді варто було б надавати, але вік наш такий — суцільної дипломатії». І, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стіл із намальованою на ньому шахівницею, тому що майже всі наші «чоловічі розмови» точилися за шахами. Так було…
А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повільно виростає просто посеред тайги на околиці Нордана. Селище, в якому ми всі поки що живемо — тимчасове, це селище будівельників. А справжнє місто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент універмагу, навпроти зводиться лікарняний комплекс. Ну а восени до міста підійде залізниця й отоді воно по-справжньому оживе. І це вже завдяки колії мають з'явитися згодом шахта і збагачувальний комбінат. Отож, у майбутньому в Нордані житимуть здебільшого залізничники, шахтарі та робітники комбінату. А самі будівельники його в складі свого тресту «Укрбуд» повернуться на Україну. Втім, повертатимуться не всі. Хто забажає — залишиться тут.