Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Та ти, каже він, хоч вимий їх... Ні, нащо, кажу, мило тратити. Я краще за ті гроші пачку корішків закурю... А коли помру, то чорт тільки ногою тупне, як побачить такого. Навіть до пекла не приймуть...
— Но, но... Воно так і не так, — озивається Данило, і на цьому кінець. Більше він не сказав, що є так, а що не так. Миколай подивився на нього і каже далі: — У святій євангелії написано: у поті лиця твого будеш їсти хліб свій. Сам Бог так сказав. І я вам кажу: найсолодший той хліб, що їсться у поті лиця.
— Но, то звєсно, — буркнув байдуже Никанор.
— Звєсно, — підтакує Миколай. — Так... А чи всі це хочуть сповняти прикази Божі і закони, написані на небесах... Я ото їздив за більшовиків, і гагітатор мені каже: Богові!.. А що тобі, каже, Бог ковбаси чи чоботи дасть? А я йому кажу: я молюся не для пищі тілесної, а для духовної... Ага. Ти, значить, каже, не хочеш работать... А я йому показую свої руки. На, дивись, сучий пасинку!.. Хто не хоче работать, я чи ти... У тебе руки білі, а у мене чорні... Я Бога шаную і так роблю, як він сказав... Ми, каже, за трудовой народ! А я йому на те: за трудовой, щоб самим не трудитися. От, кажу, легше носити оту люшню, оту твою винтовку, ніж день махати косою... Я бачив, як тягали Виноградова, бо в нього були білі руки, а спрашується: чому не тягали того безбожника, що мав також білі руки? Виноградов усе-таки дохтор. Це знає всяк... А тамтой?..
— Та, то звєсно, — буркнув знов Никанор. Миколай дивиться по черзі на всіх. Він шукає співчуття на свої слова. Він дивиться також на Василя, як той сидить при миснику і спокійно вечеряє, ніби всі ті розмови не про нього. А хочеться Миколаєві знати думку того вченого хлопця. І Миколай переводить на інше.
— Н-ну, а що там по казетах? — питає він зниженим голосом. Василь не відповідає відразу. Треба й собі поважний тон втримати...
— Та, — каже він, не дивлячись на Миколая, — ніби мають бути вибори... До польського сейму...
— Е, — махнув рукою Миколай. — Не вірю я, щоб тая Польща вдержалась... — Не мала, як кажуть, баба клопоту, то купила порося... Той “за трудящий народ”, а той за “нетрудову буржуазію”... Еет! Все, щоб тільки людей обдурювати... Найліпше, коли був цар...
І Миколай перескакує на свого коника, як то було за царя. І все було. І люди добре жили. А тепер ось... А, що й казати. Дядько сердито спльовує. Никанор мовчить і тільки підбуркує — те, то се, в залежності від мови. Коли Миколай сердиться, що зробили революцію, Никанор ворушиться сюди-туди, мов морж, і кидає, дивлячись у землю.
— Та, що й говорить... Тьомний елемент! — це стосується до народу, що робив революцію. Василь інколи щось своє додає. Але він хоче вже дуже спати. Прокинувся вдосвіта, цілий день орав. Завтра знов раненько вставай. У хаті повно диму. Вже спеклися коржі, і добре було б, щоб ті філософи пішли уже собі. Але вони не йдуть. Вони не купують часу, і ніч для них не є щастя. Цигарка зникає за цигаркою. Слова, хоч скупі, але все-таки поволі вириваються і вириваються... Василь бере свій дерев’яний, пофарбований гнідою барвою, сундучок. Він складає туди свої пожитки, все, що має, — кілька фотографій своїх товаришів, невеличку зв’язочку листів. Кілька випадкових книжок, як “Востров Син”, чи брошура про демократію та соціяльний устрій. Старі зшитки його щоденників, історія Грушевського, другий томик Кобзаря, виданий у Петербурзі, кілька підручників: Малініна і Буреніна, Кісільова, Лєсгафта... І після цього Василь не зважає на дядьків, каже всім добраніч і виходить.
Прекрасна ніч. Передосіння, зоряна, з чітким виразом часу, насторожена і одночасно спокійна. На полях ще десь співають. Це знані обжинкові пісні, які так любить Василь. Вони прості, одноманітні, але у них почувається сива давнина. Здається, то співають предки... Василь спить ще у клуні, але він не йде, як звичайно, спати. Він наперед обходить подвір’я. От дивна річ. Нічого він тут не має, а все-таки не легко — отак взяв, та й відкинув. Завтра раненько він все те лишає і їде не так далеко. Лишень до повітового містечка, яких-небудь п’ятнадцять кілометрів. Але все-таки він лишає. Він тут виріс, і тут глибоко вросло його коріння. Ніч. Навколо розкидані хутори. Кожний з них врослий у твердь землі. Стежки й дороги втоптані своїми людьми. Там он межі батьківських піль, дерева, сад, що кожної осені приносить овоч...
Василеві треба йти спати. Ні, він ще не все зробив. Йде на город, у сад. Нічого тут цікавого. Звичайний город, звичайний сад. Висохле бадилля маку, розставлені коноплі, порозкидані між буряками та огірками гарбузи. Такий само звичайний і сад. Яблуні-ранети, яблуні-папірівки, сякі і такі, а на них овочі ростуть собі і доспівають... Василь у всьому щось знаходить для себе. Це таємниця його. Він того нікому не прозрадить, та й питати його ніхто не буде. Просто любить і все...