Загадка «Блакитного потяга»

Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника.

– Мій дорогий друже, – протягнув антиквар.

Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво.

– Мушу вибачитися за пізню годину, – сказав візитер.

– Ну що ви, що ви, – заперечив мсьє Папополус. – Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували?

– Не особисто, – відповів мсьє маркіз.

– Не особисто, – повторив той, – ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини?

І скоса кинув на співрозмовника пронизливий погляд – аж ніяк не благостинний і не церковний.

– Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше.

– І мали рацію, – сказав антиквар. – Бо якщо діяти грубо… – і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.

Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.

– З наскоку, в лоб… – почав мсьє Папополус і похитав головою. – Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.

Його співрозмовник стенув плечима.

– Зате заощаджує час, – зауважив він. – А невдача не спричиняє жодних збитків – ну, або майже жодних. Однак основний план – не підведе.

– Он як, – сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.

Той неквапливо кивнув.

– Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацію, – промовив антиквар.

Мсьє маркіз люб’язно посміхнувся.

– Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотів він, – що ваше довір’я не буде обмануте.

– Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.

– Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз.

Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.

– Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.

Це зачепило антиквара за живе.

– За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він.

Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.