Загадка «Блакитного потяга»

– Все гаразд, маленька?

– Все гаразд, Борисе Івановичу.

Кивнувши, той пробурмотів:

– Хвоста за мною ніби не було.

Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.

– На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.

Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо.

– Вони стояли там іще до вашого приходу.

– А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.

– Можливо, – байдуже погодилася та.

– Але ж тоді…

– То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам.

На його губах промайнула жорстока посмішка.

– А й правда, – погодився він.

Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:

– Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.

– Схоже на те.

Чоловік знову підійшов до вікна.

– Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,[2] вдалого полювання.

Ольга Демірова похитала головою.

– Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво…

– Що?

– Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною.

– То й що?

– А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.

– Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв?

– Щось на кшталт цього.

Візитер розтривожився й занервував.

– А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато.

І знову заходився гризти нігті.

– Погляньте самі.

Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.

– Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши.

– Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.

– От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.

А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.

– А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.

І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.