Джерело

Коли Рорк дивився на неї, в його очах не було заперечення минулого. Його погляд стверджував, що нічого не змінилося і немає жодної потреби це доводити. Вона наче чула його голос: «Із чого ти дивуєшся? Хіба ми колись розлучалися? Твоя вітальня, твій чоловік і місто за вікном, що ти його боїшся, хіба вони справжні, Домінік? Ти мене розумієш? Починаєш розуміти?» — «Так», — зненацька відповідала вона вголос, сподіваючись, що це слово впишеться в розмову, знаючи, що Рорк почує, що це відповідь йому.

Те, що він обрав для неї, не було покаранням. Це було випробування для них обох, останнє випробування. Вона зрозуміла його намір, коли з'ясувала, що її любов до нього доводить існування цієї кімнати, Вайненда, навіть його та її любов до Вайненда, до цієї немислимої ситуації, до її вимушеного мовчання — перешкоди, які доводять їй, що перешкод не існує.

Вони не бачилися віч-на-віч. Вона чекала.

Вона не поїхала на будівництво, а Вайнендові сказала:

— Я побачу вже добудований дім.

Вона ніколи не запитувала в нього про Рорка. Її руки завжди лежали на бильцях крісла, щоб стримати будь-який різкий рух, що міг дати полегшення; її руки стали барометром терпіння, коли Вайненд пізно ввечері повертався додому і розповідав, що провів вечір у Рорка, в квартирі, що вона ніколи її не бачила.

Лише єдиний раз вона зламалася і запитала:

— Що це, Ґейле? Одержимість?

— Можливо, — відповів він. — Дивно, що він тобі не подобається.

— Я цього не казала.

— Я це бачу. І я не дивуюся. Це по-твоєму. Ти не любиш його — саме тому, що він саме той тип чоловіка, який ти маєш любити… Не обурюйся через мою одержимість.

— Мене це не обурює.

— Домінік, ти зрозумієш, якщо я скажу, що кохаю тебе дужче, відколи познайомився з ним? Навіть — я хочу це сказати — коли ти лежиш у моїх обіймах, мої почуття сильніші до тебе. Я відчуваю більше права на тебе.

Він говорив це з простою довірливістю, що існувала між ними протягом останніх трьох років. Вона подивилася на нього як завжди; її погляд був ніжним без зневаги і скорботним без жалю.