Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Він допитливо з тривогою дивиться на мене. Мені хотілось плакати. Я примусив себе посміхнутись.
Він зрадів.
— Ну, от, бачите, докторе, ви навіть посміхнулися! Очевидно, я жаден злочинець. За ціле життя своє я не зробив жадного злочину!.. Тим часом…
Боязко й обережно він обернувся навкруги. Він знизив голос. Пошепки він сказав:
— Тим часом я їм хліб, а вони кажуть, що я злодій!
Жах сповнював його слова. Він уп’явся пальцями мені в руку.
— Я їм суп з емальованої зеленої миски, як і всі, разом з усіма ними за столом їдальні, а вони обвинувачують, що я вбивця.
Він зціпив зуби. Він одвів свій зір убік.
Я підвівся. Я квапливо попрощався з ним, я попросив пробачення:
— Пробачте, — сказав я, але я мушу йти. На мене чекають. Ми ще колись поговоримо з вами про це.
Я нічим не міг допомогти йому. Нічим!.. Цілковитий і остаточний розпад свідомости, пов’язування уявлень між собою непов’язаних, довільне й химерне асоціювання речей взаємно непідпорядкованих, явищ, між якими немає ніякого зв’язку.
Шизофренія! У цьому не могло бути жадного сумніву.
Я повернувся й натрапив на лікаря. Від нього пахло важким горілчаним перегаром. Він астматично дихав. Я бачив його червоні очі, напівсховані під зморшками тяжких повік, короткий гострий ніс степового хижака й тверде уперте підборіддя.
— Ну що, — спитав він уїдливо, — упевнились?
Я дивився на нього збентежено й похмуро. Я не відповів йому нічого. Я опустив голову.
Він поклав свою велику, порослу густим чорним волоссям руку мені на плече.
— Чудовий, кристалево чистий клінічний зразок захворювання на шизофренію. Приклад, вартий спеціяльної уваги з вашого боку, раджу зайнятись ним, але уникайте при цьому ілюзій, мій молодий друже, і завжди починайте свою аналізу з історії хвороби.
Я мовчав. Я дивився вдалечінь. Постать людини з понурою головою в сірому халаті чітко викреслювалась на тлі сіро-зеленого неба. Вузькохвоста пташка з тонкими ніжками, дрібно підстрибуючи, пробігла по стежці. Солодкий аромат свіжого сіна млосно застиг у нерухомому повітрі.
1942 р.
Апостоли
Момент для виступу був вибраний обмірковано й слушно. Цього ніхто не міг би заперечити.
Щороку перед святом народ з усієї країни сходився до Єрусалиму. І, коли в місті стало відомо, що Ісус наблизився до Єрусалиму, весь народ вийшов на стіни міста Йому назустріч.
Люди плакали, обіймались, шаліли од радости, скидали з себе одяг, стелили Йому під ноги, ламали гілля пальми і розтрушували перед Ним на шляху. Дівчата приносили квіти з садів і розкидали їх по камінні вулиць. Флейтисти грали на флейти, сурмачі сурмили, і бубнисти, як несамовиті, били в бубни. Тьмяно пахли квіти.
Народ зустрічав свого Месію.
Петро йшов тоді безпосередньо за Ісусом, на лівому бедрі у нього висів короткий дволезий меч. І всі бачили, що він найближчий учень Ісусів і є Його заступником. І якщо комусь щось треба було від Месії, чи з’ясувати щось неясне в подіях, які відбуваються, чи справа йшла про те, щоб воскресити когось з мертвих або зцілити недужого, усі бачили й розуміли: треба було звертатися спочатку до цього Чорнобородого, що йшов попереду інших.
Ввечері того дня й наступного їх приймали найповажніші люди в місті. Частували найдорожчими винами й годували найвишуканішими стравами. Найгарніші жінки мили їм ноги й мастили дорогими ароматами.
З найвіддаленіших кутків країни надходили все нові й нові юрби народу, збудженого чутками про Месію. Іще ніколи не збиралося так багато народу в Єрусалим на свято Пасхи, як того року. Народ заповнив усі майдани, усі ринки в місті, і з вулиць доносилися, як глухе гуркотіння моря, радісні крики. Народ вітав Ісуса, обітованого пророками Месію.
…Петро підійшов з келіхом до Хоми, спитав:
— Чому ти не п’єш, Хомо? Хіба ти не радієш, бачачи, як народ вітає Ісуса?
Але Хома з сумнівом похитав головою: — Я не вірю в народ!.. Сьогодні вони кричать «Слава! Слава!», а завтра вони кричатимуть: «Розіпни, розіпни!» Сьогодні вони бачать в Ісусі Сина Божого, а завтра ганьбитимуть і зневажатимуть Його. Ось, уже в’януть квіти, розтоптані під ногами.
Він нахилився, підніс з долівки зім’яту троянду й обережно розправив ніжні її пелюстки.