Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
«Тупе дівчисько, — подумала королева, розлютившись навіть по стількох роках. — Хайме й не знав, що ти є на світі.» Тоді брат жив лише мечами, хортами та кіньми… і нею, своєю сестрою-близнючкою.
— Ані за Хайме, ані за кого іншого, — відповіла Маггі. — Цнота твоя дістанеться хробакам. Твоя смерть нині тут, малеча. Невже ти не чуєш її подиху? Вона стоїть поруч.
— Ми чуємо лише твій подих, бридка відьмо! — відповіла Серсея.
Коло її ліктя на столі стояв слоїк якогось густого трунку; вона схопила його і щосили кинула просто межи очі старій. У житті віщунка заверещала на них, залаялася чудернацькою чужинською говіркою і прокляла страшними словами, поки вони вибігали з намету. А уві сні її обличчя просто розтануло, розпливлося клаптями сірого туману, і все, що лишилося, було два жовтих косих ока, схожих на очі самої смерті.
«Валонкар стисне руки на твоєму горлі» — почула королева, та голос не належав старій чародійці. З туману її сну виникли дві руки, сплелися на її шиї; то були грубі руки, міцні та дужі. Над ними в повітрі плавало обличчя, витріщаючись на неї різнобарвними очима. «Ні!» — спробувала вигукнути королева, але пальці карлика вп’ялися у горлянку, придушуючи спротив. Вона заходилася хвицятися, вигинатися і викручуватися, та все марно. Невдовзі з її вуст вирвався такий самий жахливий писк, як у її сина — тоненький, жалібний, що позначив останню Джофову спробу вдихнути повітря на цій землі.
Серсея прокинулася, хапаючи ротом повітря у темній опочивальні. Ковдра закрутилася навколо шиї; королева зірвала її так рвучко, що мало не роздерла навпіл, і сіла у ліжку, важко здіймаючи задихані груди. «Сон, — мовила вона до себе, — старий сон та заплутані простирадла, і по тому.»
Таена знову ночувала з малою королевою, тому поруч у ліжку спала Доркас. Королева грубо струснула дівчину за плече.
— Прокидайся! Хутко знайди мені Пицеля. Гадаю, він коло князя Гиліса. Веди його сюди, негайно!
Ще не прокинувшись, Доркас вилізла з ліжка і заходилася тинятися опочивальнею, збираючи одяг та шурхочучи босими ногами у очереті.
Минуло кілька століть, доки нарешті з’явився Пицель, човгаючи підборами. Він стояв перед королевою зі схиленою головою, блимаючи важкими повіками і намагаючись не позіхати. Тягар велетенського ланцюга навколо кривої висохлої шиї хилив маестра мало не до землі. Пицель був старий, скільки Серсея його пам’ятала; та бували часи, коли він виглядав пишно і велично: розкішно вдягнений, поважний, вишукано чемний у звичаях. Неймовірно широка борода надавала маестрові вигляд неабиякої мудрості. Але Тиріон наказав зголити ту бороду геть, а те, що відросло знову, виглядало жалюгідно: кілька пасем тонкого крихкого волосся, що майже не прикривали обвислу рожеву плоть під немічним підборіддям. «Це вже не чоловік, а руїна. Кам’яний мішок випив з нього рештки сил. Ті, які не відтяла Бісова бритва.»
— Скільки вам років? — зненацька напустилася Серсея.
— Вісімдесят і чотири, з ласки вашої милості.
— Моя ласка належить молодим.
Язик старого пробіг вустами.
— Мені було лише сорок і два роки, коли мене прикликав Конклав. Каефові було вісімдесят у рік обрання на посаду, а Елендорові — майже дев’яносто. Тягар клопоту, що несе з собою цей уряд, зломив їхні сили; обидва померли менше ніж за рік по своєму призначенні. Наступним був Меріон, лише шістдесяти шести років… але він помер від застуди ще дорогою до Король-Берега. Після нього король Аегон попрохав Цитадель прислати когось молодшого. Він був першим королем, якому я служив.
«А Томен буде останнім.»
— Я хочу від вас трунку. Чогось такого, щоб краще спати.
— Якщо випити трохи вина перед тим, як…
— Я п’ю вино, недоумку! Мені треба щось міцніше. Таке, щоб не бачити снів.
— Ви… ваша милість не бажають бачити снів?
— Хіба не це я щойно сказала? Ваші вуха такі ж нікчемні, як ваш прутень? То ви можете змішати мені трунок? Чи я мушу знову кликати князя Кайбурна, щоб зарадити вашій недолугості?
— Ні! Не варто кликати цього… не кличте Кайбурна. Отже, спати, але снів не бачити. Ви матимете трунок.
— Гаразд. Ідіть собі.
Але коли старий обернувся до дверей, королева покликала його знову.
— Ще одна справа. Що каже Цитадель про пророцтва? Чи можна передбачити день прийдешній?
Старий завагався; зморшкувата рука наосліп занишпорила грудьми, наче шукаючи відсутню бороду.
— Чи можна передбачити день прийдешній? — повільно повторив він. — Можливо, що так. У старих книжках є чарослови… та вашій милості краще спитати: «Чи варто передбачати день прийдешній?» І на це я маю відповідь: ні. Деякі двері краще лишити зачиненими.