Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Джастину й досі збивала з пантелику здатність Райнера швидко ставити її на місце; щоби зберегти обличчя, вона глузливо вклонилася йому — і всілася на килим.

— Джастино, облиш і негайно ж піднімися!

Та вона навмисне, мов не чуючи його, підібгала під себе ноги, сперлася спиною об стіну біля каміна і погладила Наташу. Приїхавши до Райнера, Джастина виявила, що той після смерті кардинала Вітторіо забрав собі його кішку; здавалося, він дуже любив її, навіть стару і примхливу.

— Я казала тобі, що назавжди повертаюся на Дрогеду? — раптом спитала Джастина.

Райнер саме витягував із пачки цигарку; його великі руки ані сіпнулися, ані здригнулися, а так само плавно продовжили свою справу.

— Ти ж чудово знаєш, що не казала, — відповів він.

— Тоді кажу тепер.

— Коли ти прийняла таке рішення?

— П’ять днів тому. Я від’їжджаю наприкінці цього тижня, якщо все складеться нормально. Жду не діждуся.

— Зрозуміло.

— Це все, що ти хочеш мені сказати з цього приводу?

— А що ще я маю сказати, окрім як побажати тобі успіху в усьому, що ти робиш? — відповів він із таким непорушним спокоєм, що вона аж скривилася від болю.

— Що ж, дякую, — сказала вона безтурботним тоном. — Ти ж, мабуть, радий, що я тобі більше не набридатиму й не морочитиму голову?

— Ти мені не набридаєш, Джастино, — відказав він.

Вона відпустила Наташу, взяла кочергу і заходилася з дещо перебільшеним завзяттям копирсати нею у дровах, які встигли вигоріти до порожніх оболонок і обвалилися, а зараз спалахнули наостанок купкою іскор; тепло у каміні швидко пішло на спад.