Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Ця людина мала щонайменше три імені. Художню прозу підписувала «В. Домонтович», філософські есеї — «Віктор Бер». Під науковими розвідками — літературознавчими, етнографічними, археологічними — ставила власне прізвище: Віктор Петров.
Народжений у Катеринославі, Петров був одним із небагатьох суто «міських» українських письменників — навіть з походження. Навчання в Київському університеті (1913—1918) звело його з майбутніми неокласиками — Филиповичем, Зеровим, Рильським. Як учень академіка Лободи він з 1927 року перебрав керівництво Етнографічною комісією ВУАН. Під час погрому 1930-х мусив публічно каятися — але долі більшості колег-неокласиків уникнув. У війну — редагував журнал «Український засів» в окупованому Харкові. По війні викладав у мюнхенських Українському вільному університеті та Богословській академії. Написав приголомшливу за силою книгу' «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору». Був одним із найяскравіших діячів Мистецького українського руху (МУР).
У 1949 році загадково зник — і частина еміграції вважала: Петрова вбили бандерівці. Однак згодом його ім’я промайнуло у виданому в Москві покажчику археологів СРСР. Останні роки Петров прожив у Києві. Взяв участь у підготовці «Вибраного» Миколи Зерова (1966) і одружився з удовою Зерова Софією (трагічний і зворушливий роман із цією жінкою тривав від кінця 1920-х). Був нагороджений військовим орденом і похований з почестями на Лук’янівському кладовищі. В чому полягала місія Петрова як радянського розвідника — досі невідомо.
Літературний дебют письменника — роман «Дівчинка з ведмедиком» — датовано 1928 роком. Далі з’явилися «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930). Потім — тривале мовчання. Романи «Без ґрунту» і «Доктор Серафікус», численні блискучі есеї та оповідання, спогади про неокласиків «Болотяна Лукроза» — надруковані вже у війну, або по війні. І до читача в Україні прийшли, відтак, зі спізненням у майже п’ять десятиліть.
Соломія Павличко колись написала: «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожний Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію». І це — правда. Як правда й те, що маємо в особі Домонтовича одного з найбільших письменників-модерністів, після якого писати «як Мирний і Нечуй» було вже неможливо.
© Максим Стріха, літературознавець, перекладач (Київ)
Емальована миска
Постать людини в сірому халаті чітко викреслювалась на відкритому горбку. Жовта доріжка між темно-зеленими кущами ліщини йшла вгору і раптом, ніби одрізана, заломлювалася. За горбком одкривався простір, перерізаний вузькою щілиною глибокого яру, а за яром сірозелена далечінь і небо, вкрите біло-димчастими хмарками.
Халат з ніжно-рожевими смужками — стандартне вбрання для хворих — був явно закороткий для нього. Довгі руки безпомічно й незграбно висіли вздовж тулуба, вузька голова з гострим тонким носом і прямими бровами була, як у сліпих, піднята вгору.
Помітивши мене, він швидко пішов мені назустріч. Тоді відразу спинився і тепер стояв, нерішучий, сповнений вагань, не насмілюючись звернутись до мене. Він ніяково почервонів і дивився вбік, удаючи, немов гілка, листок або птах, схований у глибині куща, цікавлять його найбільше.
Я звернувся до нього тоном, усталеним між лікарем і пацієнтом, що підкреслює різницю між двома людьми, що з них один володіє необмеженим авторитетом, правом єдиного й виключного присуду, цілитель, геній і маг, могутній і безумовний владар, і другий, один з тих, що позбавлені власного ім’я й всіх життєвих відрізнень, підводяться під загальну категорію хворих. Перший є всемогутніший в своїй умовній величі за Чінгіс-хана, і другий є ніщо, підлеглий, нівельований і знищений.
— Ви щось хотіли мені сказати? — спитав я.
Він спалахнув. На його блідому обличчі виступив ніжний, як у дівчини, рум’янець.
Він був худорлявий і виснажений, як людина, що довший час жила надголодь або яка перебуває в стані глибокої моральної депресії. Зосереджений в собі і насумрений, хоч і без тієї німої й темної пригнічености, що важкими зморшками, як рубцями ран, карбує обличчя, коли недуга огортає людину чорними сутінками хмурого смутку.
— Прошу, — сказав я, підбадьорюючи його, — прошу, я ладен вас слухати.
Він мав вигляд цілком нормальної людини. Спокійний, лагідний, врівноважений, без тієї розхристаної збуджености, яка властива психічним хворим. Високий на зріст, стрункий, з синіми, немов замріяними, очима і ясним відкритим чолом.