Пан Ніхто — Збірка
- Автор: Райнов Богомил
- Серия: Эмиль Боев #1
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00246-0
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пан Ніхто — Збірка». Краткое содержание книги:
На противагу цій незручності безпосереднє сусідство з Горановим дає мені такі переваги для спостережень, яких квартира рантьє, незважаючи на високу оплату, не може забезпечити. Від моєї вілли до вілли Горанова не більше дванадцяти метрів, а огорожа, що розділяє нас, занадто низька, щоб служити перепоною. З відповідною апаратурою я міг би спокійно вести спостереження за всім, що діється навпроти. Однак у моєму становищі наявність такої апаратури рівнозначна дурості. Було б надмірним оптимізмом допускати, що в даних обставинах і в даний час мій приватний замок не будуть відвідувати й ретельно оглядати у мою відсутність.
Я зовсім не збираюся твердити, що дію голими руками і не користуюсь ніякою технікою. У нашій професії і в наш вік бурхливого прогресу це було б все одно, що йти полювати на слонів рогачкою. Чи то через наївність, чи з лицемірства тисячі людей зчинили страшенний галас з приводу якогось там Уотергейта, начебто вони до того ніколи не чули про практику підслуховування. Я ж не маю ніякого права на наївність чи надмірну бридливість. Мені не дозволено також ображатися, протестувати, а тим більше — провалюватися.
Отже, у кишенях я ношу свою дрібну техніку, по можливості не примітну для стороннього ока. Фотоапарат мій має форму запальнички, передавач і приймач на близькі відстані змонтовані в одній авторучці, а підзорна труба — в ковпаку другої, вона дрібна на вигляд, але сильніша від усяких біноклів. Мікроскопічний прилад для підслуховування, кілька невеличких ампулок різного призначення — і більше нічого. Усе це практично нічого не важить, не займає багато місця, в крайньому випадку його можна викинути одним махом, і ніхто не помітить.
Було б перебільшенням вважати, що я тут проводжу свій час за шторою в спальні, заглядаючи у вікна Горанова, хоча й такий вид заняття не зовсім чужий мені. Ще більш недоречно думати, що я коротаю дні у дрімоті серед затишного холу чи за очисткою саду від осіннього листя. Легенда, якою я прикриваюсь, — це легенда працьовитої людини, і вона мусить щодня чимось підтверджуватись.
Ранок починається з того, що я заношу продукти, залишені постачальниками під кухонними дверима, готую сніданок, займаюсь туалетом. Я не намагаюся приховувати свої домашні заняття за щільними шторами, бо граю роль порядної і нудної людини, якій нічого критися.
Рівно о дев'ятій виводжу машину на асфальтовану алею, зачиняю за собою садові ворота і їду вниз до центру. Як і всяка порядна і нудна людина, проїжджаю одним і тим же маршрутом: Острінг, потім довга і полога пряма Тунштрасе, за нею Кірхенфельдбрюке, який переносить мене через річку на Казіноплац, а звідти через Кохергасе — на Беренплац, де розміщена моя контора.
Власне, це контора Джованні Бенато, але відколи його підприємство, агонізуючи під загрозою банкротства, злилося з моїм, яке існувало лише на папері, ми дружньо співіснуємо в цьому чистому й тихому приміщенні, ізольованому подвійними вікнами від суєтного шуму зовнішнього світу і для більшої презентабельності прикрашеному картою світу й ілюстрованими календарями.
Не заради пустої самореклами, а в інтересах істини мушу відзначити: якщо фірма Бенато — імпорт і експорт продовольчих товарів — все ще існує, то цим він до деякої міри завдячує мені, оскільки я можу різними шляхами забезпечити йому яку-небудь скромну оборудку. Однак ці оборудки не дуже численні, так що мій компаньйон вважає зайвим платити гроші секретарці і веде свою кореспонденцію сам. Оскільки ж і кореспонденція не надто об'ємна, то робочий час спливає звичайно у розмовах на вільні теми. Точніше — на теми катастроф. Катастроф усіх масштабів, видів і нюансів.
Така своєрідна тематика може здатися дивною лише людині, яка недостатньо знає Джованні Бенато. А він належить до тих вайлуватих людей, котрі, здається, постійно живуть на грані нещасного випадку: якщо поруч є ваза, він неодмінно переверне її; якщо йому подадуть суп, незабаром у тарілці можуть опинитися його окуляри, якщо він переходить дорогу, то чимчикує на червоне світло, плутаючи весь рух.
Але мій компаньйон з гордовитою зневагою ставиться до небезпек, які безпосередньо загрожують йому, думки його прикуті до катастроф світового масштабу, минулих і майбутніх.
— Пригадайте собі, як була знищена Атлантида, — говорить він, постукуючи по столі куцими товстими пальцями, — і вам стане ясно, як може загинути і наша цивілізація.