Відьмак. Володарка Озера

Товариство за сусіднім столом галасувало за черговою ворожбою на Йуле, яку робили за допомогою кульок із калачевого м’якуша й кістки з’їденого коропа. Заразом добряче там пили. Корчмар і дівки увивалися з глечиками по залу, наче в кропі скупані.

— Прославлений суккуб, — зауважив Рейнар, підкладаючи собі ще капусти, — започаткував достопам’ятну серію відьмачих контрактів, які ти взяв у Туссані. А потім уже пішло одне за одним, а ти відбитися не міг від клієнтів. Цікаво, що я навіть не пам’ятаю, котрий із виноградарів першим дав тобі доручення…

— Тебе при тому не було. Сталося це наступного дня після аудієнції в княгині. На якій, зрештою, тебе також не було.

— Не дивно. То ж була приватна аудієнція.

— Нічого собі «приватна», — пирхнув Ґеральт. — Брали в ній участь із двадцять осіб, не враховуючи при тому нерухомих, наче статуї, лакеїв, малолітніх пажів та знудженого блазня. А серед тих, кого враховувати треба, були Ле Гофф, камергер зі статурою та запахом кондитера, і кілька вельмож, що аж згиналися під вагою золотих ланцюгів. Було також кілька типів із черні: райців, а може, суддів. Був відомий із Каед Мюрквіда барон герба Бичача Голова. Була, зрозуміло, Фрінгілла Віго — особа, схоже, дуже близька до княгині. …і були ми, уся наша компанія, зокрема й Мільва в чоловічому одязі. Ха, неточно я сказав, коли промовив «уся дружина». Не було з нами Любистка. Любисток, чи, скоріше, віконт Якось Там, сидів на карло праворуч від Її Гостроносої Милості Анарієтти й надувався, як павич. Як справжнісінький фаворит. …Анарієтта, Фрінгілла й Любисток були єдиними особами, які сиділи. Нікому більше всістися не дозволили. Але я й так був задоволений, бо не наказували й згинати коліно. Княгиня вислухала мою оповідку, на щастя, рідко перериваючи. Коли ж я коротко передав результат розмови з друїдками, заламала руки, що говорило про переживання настільки ж щирі, як і перебільшені. Знаю, що звучить воно наче якийсь дурнуватий оксюморон, але повір мені, Рейнаре, у її випадку саме так і було.