Молоко з медом

— Або тобі так здавалося.

— Та ні, адже спочатку це він більше… був більше закоханим.

А й справді. Коли вони познайомилися, то були тільки друзями. Адріан, кузен Наталії, допоміг їй, коли раптово захворів Кай. Потім вона потрапила до того самого ліцею. Коли у відчаї намагалася пояснити, куди зникла її мама, допомагав її шукати. Вони стільки пережили разом. Звичайно, те, що сталося в Лондоні, те, що він зрадив її з якоюсь дівчиною, лягло прикрою тінню на їхні стосунки, але Лінка змогла пробачити.

— Ми були разом три роки… Три роки. Усе моє життя розумієш? — додала. — Я ніколи, чуєш, ніколи навіть не подумала б, що він здатний на щось таке.

І раптом сльози ринули, і Лінка не змогла їх зупинити, а Каська лише обняла сестру, гладила по голові й намагалася заспокоїти, хоча насправді думала, що Лінка має право виплакатися. Їй навіть не хотілося розповідати, що Міхгиі покинув її, хоч спершу й збиралася. Відчувала, що сестрині проблеми важливіші.

— Підеш зі мною на УЗД? Післязавтра? — схлипнула Лінка. — Я не можу піти з мамою. Вона мене так жахливо дратує. Без кінця бідкається, я вже сита цим по зав’язку.

— Вона просто переживає.

— Я розумію, але чесно, не можу цього витримати. То що? Післязавтра по обіді?

— Блін, не дуже, — відповіла Каська. — Бо я вступаю до мистецької школи, яка готує до вишу. Там багато бажаючих, і я мушу скласти якийсь вступний іспит. Якраз післязавтра.

Лінка спохмурніла.

— Гаразд. Попрошу Наталію.

— Але якщо я не зможу, то щось придумаю, — раптом додала Каська, немовби трохи ревнувала до Наталії.

— Гаразд, ловлю тебе на слові. То розкажи мені про цю свою школу, змінімо краще тему.

— Здається, там викладачі з Академії мистецтв… І вони дуже крута. От тільки вступити складно. Це найкраща підготовча школа у Варшаві.

— Ти точно вступиш. І робитимеш те, про що завжди мріяла.

— Може, — Каська наче пригасла. — Тримай кулаки. Бо є… є одна проблемка.

— Проблемка? — Лінка пильно глянула на сестру. Бо в Каськи це явно не відсутність таланту.

— Вони… Ну, розумієш, батьки. Вони не хочуть, щоб я туди вступала. Хочуть, аби я пішла на юридичний. Розумієш, я маю стати адвокатом чи суддею…

— Ти? — Лінка відкусила кінчик вафельного ріжка внизу й почала висмоктувати напіврозтале морозиво.

— Та я ж. Загалом, я б могла, хіба ні? Якраз історію й суспільствознавство я знаю добре. От тільки не хочу туди.

— А ти з ними говорила?

— Та не раз. Але між нами мов якась стіна… Я розумію, що вони хочуть для мене якнайкращого, але уявляють собі, що майбутнє треба як слід улаштувати, усе врахувати, розумієш? Що мистецтво — це якісь забаганки. Коли я їм пояснюю, що це моє життя — вони цього не розуміють. Думають, що це хобі. Коли я пояснюю, що мистецтво — це все: дизайн, мода, ілюстрації… — не доганяють. Вони вважають, що я страждаю фігнею. Хобі, розумієш, можна займатися після роботи. А в житті треба робити щось солідне.