Богун

Так, правда. Нібито тут була вольність. Нібито короля вибирала вся шляхта. Тільки ж не все було таким простим. Бо золота вольність Польщі була самою звиклою сваволею, в якій кожний багатій безкарно розтоптував та ображав тих, що були бідніші за нього, а безсилий король повністю залежав від настроїв вічно п’яної та свавільної шляхти. Що відважна була тільки до людей нижчого стану, сама ж була приниженою та слухняною по відношенню до великих панів, які зневажали бідною сіромашною шляхтою, як зневажають віхоть, яким витирають гній з саф’янових чобіт.

Собеський не вірив у вину Дантеза…

Француза навіть струснуло на спомин про красноставського старосту. Хтось спам’ятався йому в невідповідний час? Чи то був голос його батька? Ні, під три чорти, йому не хотілося про це мислити.

Сила поляків була недовгою. Дантез не вірив в те, що ця химерна конфедерація народів могла витримати надовго на цьому неспокійному пограниччю. Зірка Речі Посполитої гасла. Чотири роки тому вийшов з степів України страшний Хмельницький. Він зніс коронні війська, побив гетьманів, дійшов аж до Замосці, а роком пізніше замкнув коронну армію у страшній облозі під Збаражем. Потім його побили, але ж не зламали, а гідра козацького бунту знов підняла голови, готуючись придушити білого орла.

Дантез навіть розстібнув вамс під горлом, коли він думав про все те. Сам він мав вже досить цього паршивого краю, і тому йому було потрібно майстерно розіграти баталію, яка чекала його у гетьмана. І заразом укарати гультяйство, яке втягувало цю нещасну країну в хаос та знищення. Вирок вже був виданий, а йому прийшло бути катом. А от вбивчим лезом в його долоні мав стати гетьман Калиновський.

Так хотів Пан Смерть.

Коли карета затрималася перед візерунчастим, багатим турецьким наметом, слуги відкрили дверцята, а потім повели француза в сторону гетьманської квартири. Дантез відразу вважав, що його заведуть досередини, однак прислуга спочатку завела його за намет, на невеличкий майданчик, огороджений дерев’яним палісадом.

Марчін Калиновський, гербу Калинова, польний гетьман, а від смерті Миколая Потоцького ватажок коронної армії, сидів на чудовому різному табуреті, на підвищенні, покритому червоним оксамитом. Одягнений він був з воістину польською пишністю — в чудову малинового кольору делію, в прошитий золотом жупан з петлицями та діамантовими ґудзиками. На голові у нього був ковпак зі шпилькою, в якій можна було побачити рубін, вартий, так, на око, з пару ладних сел, на ногах у нього були вишиті золотом домашні турецькі чобітки. Гетьман попивав вино з кришталевого кубка та споглядав на коней, яких проганяли перед ним на майдані.