Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь». Краткое содержание книги:
Вона писала по листу щонеділі протягом половини свого життя. «Іноді я не знаходила що писати, — розповіла мені, похлинаючися сміхом, — але з мене було досить знати, що він отримає мого листа». Спочатку то були лаконічні ввічливі записки, потім звіряння боязкої закоханої, напахчені коротенькі листи колишньої нареченої, чисто ділові звіти, документи кохання, а в кінці пішли обурені скарги покинутої дружини, яка вигадувала для себе найжахливіші хвороби в надії, що це змусить чоловіка повернутись до неї. Однієї ночі вона розлила чорнило на вже написаний лист і, бувши у веселому гуморі, не порвала його, а дописала постскриптум: «На доказ свого кохання посилаю тобі свої сльози». Іноді вона плакала до повної знемоги, а потім сміялася з власного божевілля. Шість разів змінювалися за цей час листоноші, і кожна зрештою ставала її повірницею. Єдине, чого Анхелі Вікаріо навіть не спадало на думку — це перестати писати. А він, здавалося, був байдужісінький до її маячні. Так ніби вона посилала свої листи в порожнечу.
Минуло десять років, і якось удосвіта, коли надворі завивав вітер, вона прокинулася з відчуттям, що він лежить з нею голий у ліжку. Тоді вона написала йому розпачливого листа на цілих двадцять аркушів, у якому, не соромлячись, виклала всю гірку правду, що жевріла в її серці від тієї жахливої ночі. Написала про вічні рани, які він лишив у її плоті, про солоний присмак його язика, про вогненний дотик його пружного африканського тіла. Передавши свій витвір поштарці, що по п'ятницях приходила надвечір вишивати з нею і потім брала її чергового листа, Анхела була переконана, що нарешті вилила свою душу і на цьому скінчиться її агонія. Проте відповіді не було. Від того випадку вона вже не усвідомлювала, що пише, не була навіть певна, до кого, власне, звертається, але писала й писала, не даючи собі пощади, протягом сімнадцяти років.
Одного серпневого полудня, вишиваючи з подругами, вона відчула, як хтось підійшов до дверей. Їй не треба було дивитися, щоб узнати, хто то такий. «Він був товстий, уже почав лисіти і без окулярів не міг бачити зблизька, — розповіла мені Анхела Вікаріо. — Але то був він, прокляття, то був він самий!» Вона злякалася, бо знала, що постаріла не менше, ніж він, а чи стане в нього любові, щоб не втекти, побачивши її такою? Сорочка на ньому просякла потом, як і тоді, коли вона побачила його вперше на ярмарку, і він мав на собі той самий ремінь і тримав ті самі шкіряні сакви зі срібними бляшками. Не звертаючи ніякої уваги на інших здивованих вишивальниць, Байярдо Сан Роман ступив крок уперед і поклав свої сакви на швейну машинку.
— Ну от я й прийшов, — сказав він.
При ньому була валізка з одягом — отже, він приїхав, щоб залишитися, — і друга така сама валізка майже з двома тисячами листів, які вона йому посилала. Листи були впорядковані по датах, складені в паки, перев'язані кольоровими стрічками, і жоден не розпечатаний.
V
Протягом багатьох років ми не могли думати ні про що інше. Наші дії і наші звички, доти спрямовані в кого куди, раптом стали кружляти навколо однієї спільної тривоги. Уже озивалися вдосвіта перші півні, а ми все не могли заснути, намагаючись якось упорядкувати ту безліч взаємопоєднаних випадковостей, які зробили можливою неймовірну подію, і було очевидно, що ми сушимо собі голови не з любові до розкриття таємниці, а тому що ніхто з нас не міг далі жити, не з'ясувавши для самого себе, яке ж місце і яку роль відвела йому в тій події фатальна доля.
Дехто так і не з'ясував цього. Крісто Бедойя, який згодом став відомим хірургом, ніколи не міг пояснити собі, чому він піддався несподіваному бажанню провести ті дві години, що лишалися до прибуття єпископа, в домі своїх діда й баби, замість піти спати додому, де батьки чекали сина до самого досвітку, щоб попередити його про намір братів Вікаріо. Проте більшість тих людей, які могли так чи так перешкодити злочину й не перешкодили, втішали себе думкою, що оборона честі — то справа свята, куди втручатися стороннім не годиться. «Честь — це та сама любов», — якось виголосила при мені моя мати. Ортенсія Бауте, чия причетність проявилася тільки в тому, що вона побачила два закривавлені ножі, які насправді ще не були закривавлені, була, проте, до глибини душі вражена цією галюцинацією й одного дня, не можучи далі витримати муки каяття, вискочила гола на вулицю. Флора Мігель, наречена Сантьяго Насара, втекла від розпачу з лейтенантом прикордонних військ, який зробив з неї повію, що згодом обслуговувала каучеро Вічади. Аура Вільєрос, повитуха, яка допомогла з'явитися на світ трьом поколінням нашого села, на звістку про вбивство зазнала спазму сечового міхура і до самої смерті не могла мочитися без зонда.